Обзор: Охоронці ковилового степу

Охоронці ковилового степу

Для того, щоб побачити загадкових ідолів, зовсім необов’язково відправлятися на острів Пасхи. Досить піднятися на вершину гори Крем’янець, де над урвищами з крейди понуро застигли вкриті мохом статуї – кам’яні «баби».

Сотні років нерухомим поглядом дивляться вони в бездонну далечінь, стоять як тінь колишнього перебування в ковилових степах незліченних східних кочівників – від скіфів до половців. Статуї мимоволі перетворилися у вічну, непорушну частину природи, облюбувавши маківки курганів чи лобаті кручі степових кряжів. Ні дощі, ні вітри, ні морози, ні спека безсилі були порушити їхню стійкість. Здавалося б, про кам’яних «баб» – особливо половецьких – люди повинні знати більше, ніж про космос, але усе вийшло навпаки. Сучасна наука, гублячись у хороводі здогадів, не може переконливо пояснити призначення цих фігур, і умовно пов’язує їх з пануючим колись у кочівників релігійним культом предків. Але тоді стає неясно, хто і навіщо вчинив святотатство, стесавши ідолам обличчя?

Історикам, етнографам і антропологам «баби» (ця назва походить від тюркського «бал-бал», тобто ідол) цікаві тим, що на них зображена велика кількість предметів костюму, озброєння і прикрас. Статуї дають певну уяву про фізичний вигляд кочівників, котрі досить точно, на зразок себе, витесали ідолів з каменю.

Відомий археолог С.А.Плетньова, вивчаючи ізюмських «баб», реконструювала зовнішність половців Донецької орди, що, відповідно до літописів, кочувала від гори Крем’янець до злиття Дону і Дінця. Можливо, протягом довгих століть, ці ідоли виконували в кочівників ще одну роль – служили своєрідними степовими «маяками». Постійних доріг у Ковиловому морі в ті далекі часи не існувало, та й непотрібні вони були ордам, що кочували, - напрямок руху вибирала худоба, що паслася, а не люди.

Головною перешкодою для кочівників були глибокі швидкі ріки, звивисті балки, зелені клини лісів, що непрохано вдерлися у степ. Знати заздалегідь про переправи через річки для пастухів було дуже важливо, і тому кам’яні «баби» – дорожні покажчики – встановлювалися на курганах, на підході до броду чи на узбіччі лісового масиву. І це припущення підтверджують наступні факти.

Три кам’яні ідоли до 1917 року стояли на трьох курганах у районі села Адамівка, що на захід від м.Слов’янська, утворивши на місцевості трикутник. Прокладаючи уявну лінію через кожні дві «баби» у просторі, ко- чівники могли довідатися напрямок до трьох бродів через Сіверський Донець: Яремівського, біля села Яремівка; Маяцького, біля села Маяки; Ізюмського – в межах сучасного міста Ізюма біля вулиці Замостянської. Ці ж ідоли вказували і на брід через Кам’яний Торець, розташований на захід від Слов’янська.

Колись на лівому і правому берегах річки Бахмутки знаходилося два кургани з «бабами», точно зорієнтованими на річковий брід біля села Закотного, де петляв Донець. Старі архівні документи ХУІІІ століття містять цікаві дані про те, що вище від згаданого села розташовувалися кургани зі статуями, що покосилися і дивилися в різні боки. Імовірно, за напрямком «погляду» ідола, кочівники легко «читали» дорожнє «розпорядження». Таким чином, найдавніший спосіб орієнтування в степових нетрях за допомогою виразних «баб», міг передаватися від одного кочового народу до іншого, а потім перейшов до українських чумаків, що здійснювали переходи в Крим і назад. Можливо, чумаки освоїли його за підказкою татар чи самостійно, дослідним шляхом, уяснивши прихований смисл, що таївся в кам’яних «бабах»...

Літописи повідомляють, що кочівники ставилися до своїх статуй трепетно, надавали особливу увагу їхній зовнішній обробці. Тому половецькі «баби» сильно відрізняються від скіфських, перевершують останніх художньою досконалістю. Різниться і матеріал, з якого майстри-каменярі висікали статуї. Половці використовували сірий піщаник, могутній кряж якого виходить на поверхню в Артемівському районі Донецької області. Скіфи ж віддавали перевагу більш м’якому Кримському, що втім позначалося на довговічності їхніх скульптур. Цікаво також відзначити, що знайдені скіфські «баби», «дороблені» пізніше половцями у відповідності зі своїми канонами, ще не дуже давно заводили дослідників у глухий кут. Половецька орда загинула в ХІІІ столітті під ударами монголо-татар. Із загибеллю половців зникло мистецтво виготовлення ідолів. Нові господарі степу прекрасно зрозуміли значення кам’яних «баб» і спочатку не чіпали статуї. Лише з прийняттям ісламу, який забороняв зображення всього живого, татари обтесали ідолам обличчя, знеособивши їх.

З появою у ХУІІ столітті в донецьких степах українських і російських переселенців, «баби» почали зникати з курганів. Кам’яних мешканців степового привілля розбивали на шматки для необхідного щебеню, пересували зі своїх споконвічних місць, щоб улаштувати межові знаки чи стовпи-підпірки біля воріт. Нерідко ідолів клали у фундамент якого-небудь сільського будинку. Подібні дії могли спустошити весь український степ, якби не Одеське товариство історії і старожитностей, десяток аматорів-краєзнавців і академік Д.Яворницький, котрий у кінці ХІХ століття почав збирати й описувати половецьку і скіфську спадщину.

Мабуть, немає допитливих людей, котрі не цікавилися б стародавньою історією свого краю. І якщо хтось захоче побачити на Крем’янці у всій своїй красі творіння половців – кам’яних охоронців Ковилового степу, це найкраще зробити при освітленні збоку – під час сходу чи заходу сонця. Тоді всі деталі кам’яних «баб» рельєфно виділяються на сірому тлі, і на мить може здатися, що час повернувся назад, пасуючи перед величавими ідолами.

В. Маркин