Обзор: Іллінська церква

Іллінська церква

Будівництво Іллінської церкви мало свої особливості. На них ще в 1656 р. звернув свою увагу Павло Алепський. У дорожніх нотатках він зазначає зокрема: „Ми помітили в її об’ємі кілька величезних каменів, розміри яких викликали у нас здивування. На питання наші нам повідомили, що камені ці привезені з міста, що належало татарам і знаходилось в п’яти милях звідси, де татари мали велику мечеть. Гетьман зруйнував її і вивіз каміння для спорудження цієї церкви”. Як побачимо далі, у гетьмана були дуже поважні причини для такого вчинку: адже мечеть у мусульманському світі відігравала і відіграє важливу роль.

Почнемо з того, що Гунцель-Мокрський (знав би учитель Б. Хмельницького у Львівському колегіумі, кого виховує) оповідав у грудні 1648 р., що „хоч Хмельницький деспотично править своїм військом у 300 тисяч чоловік, а одначе він не може бути спокійним за своє життя, яке все виставлене на небезпеку при кожнім випадку і при кожнім бунті цієї гидкої черні, що по своїй звичці весь час п’яна. Він держить яко сторожу дві тисячі татарів”. Гидку і вічно п’яну чернь лишимо на совісті оповідача (свого, як кажуть в народі, не видно), а от 2 тисячі татар – це суттєво. За свідченнями відомого вже нам П. Алепського, для сторожі було виділено простір між дорогою з Лисянки до Чигирина та Чорним шляхом. Власне кажучи, іноземна гвардія, сторожа чи охорона не були чимось особливим в ті часи. Згадаймо козаків у Франції або Грузії, німців на гетьманській службі (вони посіли татарську вакансію після 1653 р.) чи швейцарців у Ватикані. Але територія, що була надана татарам – це не просто правий берег Дніпра, а правий берег Тясмину, в тому числі із Чигирином – столицею та Суботовим – приміською резиденцією гетьмана України. Цілком логічним видається, що татарська сторожа не проживала в одному місці всією кількістю (хоча якийсь центр з обов’язковою мечеттю і був), а була розосереджена окремими загонами-поселеннями по наданій земельній площі (топоніми цього не заперечують). Безумовно, що якийсь загін був розташований і в Суботові, проживаючи поряд із замком, але окремо від місцевого люду. Адже стосунки українців і татар, хоча й союзників у війні з Польщею, надзвичайно важко назвати навіть стриманими. Всі прекрасно розуміли, що це тимчасово. Знову ж таки специфіка функцій гвардії чи сторожі зумовлює якомога меншу кількість контактів з оточенням, а з іншого боку – вона повинна бути завжди поряд (інакше вона не потрібна).

Таким чином, це було поселення (нехай і тимчасове) з обов’язковою мечеттю та кладовищем, майстернями, поряд повинні бути пасовиська (адже кожен татарин – це щонайменше троє коней), водопій. Якщо взяти до уваги характер місцевості, то це вище замку (дещо далі відстані польоту стріли – за „вимогами” тодішньої техніки безпеки) в південно-західному секторі: клин, що обмежений із заходу Субою, з півночі – високим правим берегом Тясмину. показова назва яру, що з’єднує цю територію та сучасні Три криниці – Цвигулин. В „Словнику української мови” Б. Грінченка знаходимо, що „цвигати” означає періщити, наприклад, батогом. Цим знаряддям або ще бичем (тонкою довгою палицею) і донині користуються місцеві жителі, виганяючи через цей яр худобу на пасовисько. Не менш показова і назва території, де починається цей яр - урочище Крамарська (про нього ще буде мова далі). А до трьох народів, на честь спільної боротьби яких викопані Три криниці, варто додати ще один - татарський, щоправда він менш братній, але частина його тут напувала коней...

У вересні 1653 р. в Москву послом від гетьмана поїхав суботівський городовий отаман Лаврін Капуста; Хмельницький просив прислати хоч три тисячі війська і повідомляв, що татари перейшли на бік польського короля і підступили під Білу Церкву... І саме на 1653 р., як зазначалось вище, припадає початок будівництва Іллінської церкви.

Власне кажучи, такий архітектурний хід був цілком у стилі гетьмана: давалися взнаки не тільки єзуїтський вишкіл та знання світової історії (в 1453 р., коли турки захопили Константинополь, храм Св. Софії вони перетворили на мечеть). Не останню роль зіграли і враження від татарського полону, куди він потрапив у 1620 р. і "лютої неволі два роки зазнав" та, мабуть, і поведінка татар під Берестечком додала наснаги. Річ в тім, що у звичаях мусульман  передбачено приниження і ганьблення ворога шляхом його топтання, навіть символічного. Тобто, ім'я пишеться або позначається іншим чином,  щоб не стерлось, на підошві капців (найбільш злопам'ятні роблять татуювання на п'ятах) і зневажається скільки душі завгодно. В суботівському ж випадку, рівно через 200 років після константинопольського, із каменю мечеті зробили підмурки християнського храму та оборонної вежі – донжону. Треба гадати, на цьому Хмельницький не обмежився, Леонтій Похилевич у своїх "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии" зазначає, що "сад и зверинец, на юг от замка и церкви, тянулся на полторы версты, до горы, называемой Валок". Чи не на місці колишнього татарського поселення? Адже коло підніжжя цієї гори розташовані Три принці...

Як бачимо, в 1648-1653 рр. Суботів жив під знаком хреста і півмісяця в прямому значенні цих слів. В християнській частині призамкової забудови – дерев'яна Михайлівська церква, окремо, вище замку – у мусульманській частині – мечеть.

На жаль, П. Алеппський не зазначив породи каменів, які викликали в нього здивування. Найпоширеніший місцевий будівельний камінь того часу – пісковик. Неподалік від замку – на Кам'яній горі – потужні його виходи. Саме з нього пізніше, у XVIII ст., були виготовлені зображені на малюнках Т. Г. Шевченка хрести коло Іллінської церкви (і саме завдяки цьому вони вціліли в часи руйнації 20-30-х рр. ХХ ст.). Тому до певних роздумів приводять блоки бучардованого вапняку у муруванні фундаментів храму та донжону (тут один із блоків 65 см х 42 см х 12 см знаходиться під ногами – в східцях). Один із таких блоків (86 см х 52 см х 30 см), але з поперечною канавкою, було знайдено у вівтарі Іллінської церкви під час археологічних розкопок 1970 р. Камінь був орієнтований по осі північ-південь. Тоді його атрибутували як деталь престолу, який був зміщений із первинного місця... Цей матеріал абсолютно не характерний для місцевого будівельного асортименту, відсутні його поклади і в навколишній місцевості. Крім того, для чого використовували добре оброблені блоки, яким місце в лицьовій кладці або підлозі, для фундаментів? Логічно припустити, що це матеріал з мечеті.

Завдяки блокам гіпотетична мечеть набуває реального змісту. Варто додати, що фрагменти принаймні ще одного такого виробу були знайдені під час рятувальних розкопок житлової плями та господарчої ями XVII ст. у 1996 р. саме на території, яка могла бути місцем проживання частини татарської сторожі – вище замку, саме в південно-західному секторі і, що найцікавіше, на відстані польоту стріли. І якщо навіть для будівництва мечеті була розібрана якась інша споруда, все одно це не вирішує питання стосовно походження блоків. Якщо з Криму, а саме там знаходяться чи не найближчі поклади будівельного вапняку, то з технічного боку достатньо просто: водним шляхом по Дніпру, Тясмину, Субі. З цього приводу видається надзвичайно цікавим переказ, який пощастило (іншого слова не підбереш) записати в Суботові 1994 р. від Тютюнника Івана Васильовича (1907 р.н.), що проживав неподалік Замчища. Переказ заслуговує бути наведеним повністю: "Казала мати, жила 1864-1955, казав їй дід, а йому батько, що камінь для будівництва палацу Богдана Хмельницького возили із заходу. Пристань була там". Довідка з місцевої географії: саме на заході, по відношенню до замку, Суба впадала в Тясмин (не варто нагадувати, що тоді ці річки були набагато повноводніші). Але все одно лишається не зрозумілим: для чого везти вапняк з такої відстані, якщо тут, на місці, будівельний матеріал навряд чи гірший. З точки зору експлуатаційних характеристик та довговічності, то значна частина, наприклад, розтиральників і зернотерок із скіфських городищ в межах Суботова виготовлена саме з пісковику, а час використання – VII – VIII ст. до н.е.

На цьому таємниці Іллінської церкви не вичерпуються.

В тому, що літопис Самовидця називає Іллінську церкву ринковою, на нашу думку, теж не обійшлося без татарської сторожі, принаймні, вона надала першого поштовху. Як знаємо, після 1648 р. Суботів стає містом і належить до Чигиринського полку, а будь-яке середньовічне місто неможливе без торжища. Тут додавався ще й східний колорит (схоже на те, що через силу). По-перше, татари, які б вони невибагливі були, харчувались не тільки кониною, бодай і в кількох способах приготування. До їх раціону входили також крупи, а це вже продукція землеробства. По-друге, грабувати, як звикли, тут було неможливо і, мабуть, не тому, бажання не було. Просто за такі речі можна було швидко покоротшати на голову (і то при гуманному ставленні), а в такому стані платня вже не потрібна. Тому й вдавались до обміну або торгівлі. Тож, вірогідно тому, що церкву збудували коло цієї, так би мовити, нейтральної території, за якою з тих часів закріпилась назва Крамарська, вона і отримала назву ринкової.