Обзор: Лучшая работа конкурса!

Лучшая работа конкурса!

ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА, ЯКА ЗАЙНЯЛА ПЕРШЕ МІСЦЕ НА КОНКУРСІ ЗА ТЕМОЮ:„ЧИ БУЛО УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО ЛИЦАРСЬКОЮ СПІЛЬНОТОЮ?”

Кіріна С.В. учениця 11-А класу СШ № 87 м. Дніпропетровськ

ПЛАН
1. Вступ.
2. Основна частина.
2.1. Лицарство в історії Західної та Центральної Європи.
2.2. Козацтво - лицарство України.
3. Висновок.
4. Список рекомендованої літератури.

ВСТУП

У багатовіковій історії України важливе місце належить козацтву. За слушним висловом В.Б. Антоновича в ньому найвиразніше і найяскравіше визначилася "провідна ідея, що виявила собою жадання народу", основою якої був принцип демократизму і рівного політичного права для кожної особистості.

Українське козацтво було різновидом європейського лицарства, яке відігравало провідну роль на середньовічному етапі розвитку європейської цивілізації. У свою чергу, лицарство є суттєвим елементом, що відрізняє середньовічний Захід від східних деспотій, для яких воно не властиве. Але якщо на Заході лицарство було привілейованою соціальною верствою, яка згодом склала основу дворянського стану, то, за влучним словом О.Герцена „Запорізька Січ становила дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-селян”

ЛИЦАРСТВО В ІСТОРІЇ ЗАХІДНОЇ І ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Для якнайповнішого розкриття теми маємо розглянути, в першу чергу, історію виникнення та розвитку класичного лицарства в історії Західної та Центральної Європи.
Отже, лицарство – особливий привілейований шар середньовічного суспільства. Традиційно це поняття зв'язують з історією країн Західної та Центральної Європи, де в період розвитку Середньовіччя до лицарства, по суті, відносилися усі світські феодали-воїни. Але частіше цей термін вживається у відношенні середніх і дрібних феодалів у противагу знаті.
IX і X століття було суворими часами у житті всіх країн Західної Європи. Жодна з них не представляла собою цілого. Франція, Німеччина, Італія були розбиті на десятки тисяч дрібних і великих маєтків, власники яких – герцоги, графи, барони – були майже незалежними государями своїх маєтків. Вони коїли суд і розправу над кріпаками та вільним населенням своїх земель, розпоряджуючись його життям і смертю, обкладали його податями й податками, збирали війська, оголошували війну й укладали мир. Селянам, зрозуміло, було не під силу нести кінну службу, а тому її несли васали, що одержали землю від свого сеньйора під умовою відправлення військової служби. Такі збройні вершники, зобов'язані бути за вимогою свого сеньйора на коні у важкій збруї й супроводі деякої кількості піших і кінних воїнів, набраних із залежних людей свого маєтку, мали ім'я лицарів.
У цей час одержали широке поширення умовні форми феодального землеволодіння, спочатку довічні, пізніше спадкоємні. При передачі землі у феод той, що дарує ставав сеньйором (сюзереном), а одержувач – васалом останнього, що припускало військову службу (обов'язкова військова служба не перевищувала 40 днів у році) і виконання деяких інших повинностей на користь сеньйора. До них відносилася грошова „допомога” у випадку присвяти сина в лицарі, весілля його дочки, необхідності викупу сеньйора, який потрапив у полон. Відповідно до звичаю, васали брали участь у суді сеньйора, були присутні в його раді. Церемонія оформлення васальних відносин називалася оммажем, а клятва вірності сеньйору – фуа. Якщо розміри, отриманої за службу землі, дозволяли, новий власник у свою чергу передавав частину її як феоди своїм васалам (субинфеодація). Так склалася багатоступінчаста система васалітету („сюзеренітет”,”феодальна ієрархія”,”феодальні сходи”) від верховного сюзерена – до лицарів, що не мали своїх васалів. Для континентальних країн Західної Європи правила васальних відносин відбивав принцип „васал мого васала не мій васал”, у той час як, наприклад, в Англії (солсберійська присяга 1085 року) була введена пряма васальна залежність усіх феодальних землевласників від короля з обов'язковою службою в королівському війську.
У військові обов'язки лицарів входило захищати честь і достоїнство сюзерена, а головне – його землю від зазіхань як збоку сусідніх феодальних володарів у міжусобних війнах, так і військ інших держав у випадку зовнішнього нападу. В умовах міжусобиці грань між захистом власних володінь і захопленням чужих земель була досить хиткою, і поборник справедливості на словах нерідко виявлявся загарбником на ділі, не говорячи вже про участь у завойовницьких компаніях, організованих королівською владою, як, наприклад, численні походи німецьких імператорів в Італію, чи самим папою римським, як хрестові походи.
У XII-XIII століттях були специфічні поняття про честь і борг, що ідеалізували лицарство і використовувалися панівним класом насамперед у класових цілях: для протиставлення „шляхетного” нібито призначеного до панування лицарства, простому народу, для зміцнення станової організації феодалів і так далі. Відданість релігії, відданість своєму сеньйору, войовничість з'являлися вищими чеснотами лицаря. Традиція жадала від лицаря бути знаючим у питаннях релігії, знати правила придворного етикету, володіти „сьома лицарськими чеснотами”: верховою їздою, фехтуванням, плаванням, полюванням, грою в шашки, твором і співом віршів на честь дами серця.
Спаса в тім, що не кожен феодал міг бути в той час лицарем. Лицарське достоїнство повідомлялося лише через особливий обряд присвяти. За особливі заслуги і простий селянин, що не володів феодом, також міг бути присвячений у цей сан. Однак, як загальне правило, лицарство було установою для феодальних власників. Присвячення в лицарі символізувало входження в привілейований стан, прилучення до його прав і обов'язків і супроводжувалося особливою церемонією. Ритуал лицарських достоїнств відносили військову відвагу й презирство до небезпеки, гордість, шляхетне відношення до жінки, увага до нужденного в допомозі члену лицарських прізвищ. Осуду підлягали скаредність і скнарість, не прощалося зрадництво.
У Європі лицарство втрачає значення основної військової сили феодальних держав з XV століття. Передвісницею занепаду слави французького лицарства стала так називана „битва шпор” (11 липня 1302 року), коли ополчення фландрських городян розгромила французьку лицарську кінноту. Пізніше неефективність дій французького лицарського війська з очевидністю проявилася на першому етапі Столітньої війни, коли воно потерпіло ряд найтяжких поразок від англійської армії. Витримати конкуренцію найманих армій, що використовували вогнепальну зброю (вона з'явилася в XV столітті), лицарство виявилося не здатним. Нові умови епохи розкладання феодалізму й зародження капіталістичних відносин привели до зникнення його з історичної арени. У XVI-XVII ст. Лицарство остаточно втрачає специфіку особливого стану і входить до складу дворянства. Виховані на військових традиціях предків представники старих лицарських пологів складали офіцерський корпус армій абсолютистського часу, відправлялися в ризиковані морські експедиції, здійснювали колоніальні захоплення. Дворянська етика наступних століть, включаючи шляхетні принципи вірності боргу і гідному служінню батьківщині, безсумнівні. Відображення лицарських вдач в області духовної культури відкрило найяскравішу сторінку середньовічної літератури зі своїм особливим колоритом, жанром і стилем. Вона поетизувала земні радості всупереч християнському аскетизму, прославляла подвиг і не тільки втілювала лицарські ідеали, але і формувала їх. Поряд героїчним епосом високого патріотичного звучання (наприклад, французька „Песнь про Роланда”, іспанська „Песнь про Сиде” з*явилися лицарська поезія (наприклад,лірика трубадурів і труверів у Франції і миннезингеров у Німеччині) і лицарський роман ( історія любові Тристана й Ізольди), що представляли так називану „Куртуазну літературу” (від французького сошіоіз –чемний, лицарський) з обов'язковим культом дами.
Суспільство повинне бути вдячно лицарству за те, що воно збагатило його новими поняттями про достоїнство особистості й честі. Лицар звик покладатися в захисті на самого себе, тільки на власну силу, тільки на стіни свого замка. Скрізь і завжди він діяв тільки від свого імені. Він підкорявся тільки добровільно, по власному феодальному договорі: його вірність – вільний дарунок, застава його вірності – його честь. Кожен лицар усвідомлював недоторканність своєї особистості і готовий був доводити її мечем на смертельному двобої. Звичайно, зброя – поганий доказ істини, але адже і боягузтво „вічний нашийник рабства”. Важливо те, що лицар не тільки усвідомлював достоїнство своєї особистості, але і був готовий пожертвувати за це життям.
Лицарство утворювало як би міжнародний орден, члени якого вважалися рівними, починаючи від короля і, закінчуючи яким-небудь зубожілим, незаможним лицарем. Це братерство, розсіяне по усьому світу, поєднувалося єдністю звичаїв і понять. І як не псувалося лицарство, як не звеличувалися багаті і знатні лицарі над бідняками, усе-таки серед них не зникали думки про рівність, і перші повинні були обходитися з останніми згідно з їх лицарською гідністю, якщо вони не хотіли за найменше приниження розплачуватися власною кров'ю.

КОЗАЦТВО – ЛИЦАРСТВО УКРАЇНИ

Мудрі римляни казали: „Справжній патрицій і без тоги залишається патрицієм”. Тим самим натякали, що елітарність проявляється аж ніяк не в зовнішньому напускному блиску, а у внутрішній сутності, сприйнятті патрицієм себе і світу саме і позицій „кращої людини”, покликаної панувати не заради самої влади, а лише p метою давати лад суспільству. „Панувати за правом”, казали тоді, і пізніше, в епоху європейського лицарство. А визначати це „право” на той час було не складно, адже критерій був єдиний – порода. Ні, „порода” не в брутальному сучасному розумінні, а як визначення верстви найкращих у всьому. Не дарма ж римські імператори любили вправлятися не лише у мистецтві політики, а й у володінні різними видами зброї під час гладіаторських боїв. Чи в кулачних поєдинках, як неперевершений чемпіон із панкратіону – Піфагор (той самий). Згодом „порода”, як критерій шляхетності та елітарності, поступалися місцем такому показнику як гроші. Володіння багатством стало достатньо для того, щоб людину поважали, щоб вона мала право претендувати на панівне становище в суспільстві, причому будь-якому, на будь-якій території. Бо оскільки гроші не мають кордонів, то і вартості життєвої піраміди завдяки капіталу, теж не мають кордонів. Як, зрештою, і ницість людей, для яких гроші – універсальна цінність. Так ми, люди XX – XXI ст., успадкували суспільство, в якому не тільки не вигідно, а й просто небезпечно бути шляхетним, чесним, справедливим, принциповим. Бо це шкодить конкуренції, виживанню на ринку, і загалом, у нашому сучасному світі бути принциповим – значить шкодити кар'єрі, самому влаштовувати собі проблеми, і, щонайменше, виглядати „білою вороною”. В кінцевому рахунку люди із шляхетними якостями і потенцією патриція опиняються на нижчих щаблях суспільної ієрархії, приречені замикатися у своєму внутрішньому, вибудуваному на засадах шляхетності, світі, в той час як їх, призначення якраз у зовнішньому – давати лад суспільству. Може виникнути питання: „Князь Святослав – це чудово, „Іду на Ви” – дійсно гасло (девіз) лицаря, але до чого тут козаки?” Очевидно, уводить в оману якраз зовнішній вигляд козака – довгі вуса та коса (чуб), які прийнято ідентифікувати з козаками. Та у цьому зауваженні є певна міра правди, бо коса на голений голови козака – то і є зовнішній атрибут шляхетності. Княжичу після проходження ним чоловічої ініціації (у 13 років), дядько (старий воїн-виховник) виголював чуба й оперізував мечем. Відтоді він ставав спадкоємцем батькової влади. Хтось скаже, що ця ініціація вельми нагадує європейський ритуал посвяти в лицарі. Та це і не дивно, адже то була українська посвята в лицарі, і козаки недарма носили на головах коси – символ рицарської гідності, цілком справедливо вважаючи себе спадкоємцями не лише княжої слави, а й української шляхетності, воїнської традиції, що неперервно передавалася крізь віки із великокняжої Русі. Коли говорити формально, то Європа вважала козаків лицарським станом нашої нації (про це писав Г.Л. Де Боплан, це доказувала козацька зброя на теренах усієї Європи). Люди, котрі пройшли трирічний вишкіл на Січі, приймалися при європейських дворах як дворяни. Більше того, після Хотинської битви, коли козацтво практично врятувало Європу від Турецької імперії, в середовищі європейської шляхти стало модним відправляти юних нащадків прославлених дворянських родів Європи для осягнення військового мистецтва саме на Січ. Прикладом таких зв'язків може бути хоч би славетний полковник Максим Кривоніс, який, як відомо, був шотландцем із походження. Змушені були визнавати шляхетність козаків і поляки: із десяток разів формально, коли Речі Посполитій козацтво було потрібне для війни і вони вимушено визнавали їх вільності, і ще стільки ж разів козацтво само шаблею добивалося визнання свого шляхетного статусу. Польські магнати в Україні дуже часто з жахом писали до Сейму, що вся Україна покозачилася, селяни не бажають працювати, а підперізуються шаблею і вважають себе вільними людьми, рівними панам. Що є таке свідчення, як не визнання шляхетського, лицарського достоїнства козацтва, яке ніколи ані в нас, а ні в Московії не дозволяло ідентифікувати себе із селянством, що його козаки зверхньо називали мужвою (в Росії – лапотніками (від лапті)). А Січ, до речі, вважали класичним лицарським орденом. І це справедливо, зважаючи на наявність у Запорізького братства усіх формальних атрибутів лицарських орденів того часу, як зовнішніх (герб, гасло-пароль), так і засадничих: чітка, жорстка ієрархія; ціла низка ініціацій, починаючи від джури і, закінчуючи майстром бойових мистецтв – козаком-характерником; а ще усвідомлення корпоративної спорідненості (запорожці, як і адепти лицарських орденів Європи, звали себе братами) та ледь не месіанське покликання – врятовувати християнський світ від ісламу. Тому підстава для станового відокремлення у козацтва були, і мали вони під ставовий характер. Коли розглядаємо європейську традицію тих часів, то зіштовхуємося із практично класичною варновою (ще неправильно кажуть – кастовою) системою: працівники-виконавці (селянство), люди справи (купецтво), воїни-державці (лицарський стан) та люди ідеї (на той час – церква). І різниця між ними полягає не суто в площині формального суспільного статусу, навіть не в якості породи ( привілею місця народження), а, як ми вже наголошували, у способі мислення, ідентифікації себе, свого місця, покликання й місії стосовно інших людей. У випадку тогочасної України, селянство – це ті люди, яким було затишніше у своєму вишневому садку, хай і доводилося гнути спину на пана, яких не приваблювало звабливе, але доволі примарне, сповнене пригод, небезпеки, дії вільне життя козака. Геніальною квінтесенцією такого життя є вираз : „Моя хата з краю”. Бо життєва норма таких людей – пасивність, невтручання, не діяння, боязнь у прийнятті рішень, схильність до перебування в юрбі. І прямо протилежний спосіб мислення у козаків. Якщо селянин-посполитий думає категоріями „добробут”, „родинне щастя”, „спокій”, то козак (як і європейський дворянин) мислить категоріями " честь”, „справедливість”, „добро Вітчизни”. Якщо мислений обрій селянина обмежується його родиною, то для козака він охоплює всю державу. Козак свідомо ставить суспільне попереду особистого, і це не подвиг чи устремління, продиктовані власною вигодою, а психологічна норма мислення лицарського стану. Призначення лицарства – давати лад у суспільстві, творити державу. Саме це – боротьбу за власну державу – ми і бачимо в усі періоди розквіту козацтва.
Безсумнівно, козаки були лицарями України, але викликає чималий інтерес думка стосовно цієї теми таких істориків, як Субтельний, Голубицький, Яворницький. Вивчаючи їхні матеріали та погляди відносно українського козацтва, можна знайти такі аргументи, які свідчать проти того, що українське козацтво було лицарською спільнотою.
Головним серед цих аргументів, на мій погляд, є те, що більшість козаків ( не дивлячись на соціальний склад) займали антифеодальні позиції. Прикладом цього можна привести такі події як: антифеодальні повстання К.Косинського (1591-1593 роки), С.Наливайка (1594-1596 роки) та ін. В той час, як західноєвропейське лицарство, навпаки, було оплотом феодалізму. Великий інтерес викликає і той факт, що українське козацтво створило нову форму держави. Недарма Карл Маркс писав про державу козаків, як про козацьку республіку. Отже, якщо лицарство є оплотом монархічної форми правління, то козацтво народжує українську державність у новій формі – у формі демократичної республіки. Ці докази досить вагомі, проте, мені більш до вподоби думка про те, що козаки були лицарством України. Можна довго сперечатися відносно їхньої відданості державі, але відносно їхньої відданості народу – ніколи. Бо козаки, як ніхто інший, гідно захищали інтереси та права українського народу. І, мабуть, в деякій мірі своєю незалежністю та культурою ми зобов'язані українським козакам, бо вони зробили великий внесок в наше вільне й незалежне сьогодення.

ВИСНОВОК

Зараз у нас (як, зрештою, і в усьому цивілізованому світі) офіційно фіксується держава демократичного типу та безстанове суспільство. Але наголосимо – офіційно, що аж ніяк не заважає можновладцям організовувати суспільну верхівку саме за становими принципами, бо вони є природними і засадничо характерними для такого біологічного виду як Homo sapiens. А серед них спадковість грає чи не вирішальну роль. Сьогодні служити до війська (маємо на увазі не рекрутську, а професійну – офіцерську службу) може піти кожен, та чи піде?. Піде лише той, хто відчуває в собі потяг, генетичну схильність до нелегкої, часто брудної роботи професійного воїна. Та генетичної схильності часто буває замало. Людина крім природних схильностей має мати ще і лицарське виховання, виростати в атмосфері пошанування засад честі, справедливості, та ін. Лицарських чеснот. А для реального їх, сприйняття юнацтвом вони мають бути престижними, цікавими, такими, що викликають до носія цих чеснот повагу оточуючих, дають йому право вважати себе кращим у своєму суспільстві. Залишилося лише поширити засади лицарського, у випадку України, козацького виховання. Саме це має серед базових пріоритетів Характерне козацтво, що відроджує саме внутрішню суть колишнього козацького характерництва з його кодексом честі, родовими традиціями шляхетності, самозреченого служіння Вітчизні, здоровим способом буття та ін. компонентами. Бо коли ми говоримо про гордість за своє походження, адже ми – нащадки козацьких родів, то це і є традиція українського шляхетного стану, який треба спрямувати до виховання справді, шляхетських якостей людини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ