Обзор: Вторая премия

Вторая премия

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА З ТЕМИ:“ЧИ БУЛО КОЗАЦТВО РИЦАРСЬКОЮ СПІЛЬНОТОЮ?”

Вступ
1 Запорізькі козаки
1.1 Виникнення Запорізького козацтва
1.1.1 Коли і як виникло козацтво
1.1.2 Де і як жили запорізькі козаки
1.1.3 Реєстрові козаки
1.2 Як козаки воювали
1.2.1 Військова старшина на Січі та її обов'язки
1.2.2 Дисципліна та судочинство на Січі
1.2.3 Прикордонна служба
1.2.4 Озброєння запорізьких козаків
1.3 Церковний лад у запорожців
1.4 Характеристика запорізького козака
2 Європейські рицарі
2.1 Становлення та розвиток рицарства
2.2 Рицарі та церква
2.3 Виховання рицарів
2.3.1 Пажі
2.3.2 Зброєносці
2.3.3 Посвята у рицарі
2.4 Вдача та звичаї рицарів
2.5 Рицарське озброєння
2.6 Права та переваги рицарства. Покарання винних
2.7 Куртуазність
3 Самураї - військовий стан Японії
3.1 Походження самураїв
3.2 Ідеологія самурайства
3.2.1 Кодекс самурайської етики (бусідо)
3.2.2 Харакірі (сеппуку)
3.2.3 Релігійні погляди самураїв
3.3 Виховання, військова та фізична підготовка самураїв
3.3.1 Виховання самурайської молоді
3.3.2 Система військової та фізичної підготовки самураїв
3.3.3 Озброєння самураїв Висновки
Список літератури

ВСТУП

Історія запорізького козацтва є однією з найактуальніших тем в історії України. Навряд чи можна назвати іншу проблему, пов’язану з вивченням далекого минулого українського народу, яка була б предметом таких гострих суперечок, як історія запорізького козацтва.

Метою моєю роботи є дослідити історію запорізьких козаків, європейських рицарів, японських самураїв і , порівнявши їх, дати відповідь на запитання: ”Чи було козацтво рицарською спільнотою?”.

Виходячи з мети, задачами моєї роботи є:
- вияснити походження, історію створення таких військових груп, як європейське рицарство, українське козацтво і японське самурайство;
- дослідити виховання, культурні і релігійні особливості, притаманні цим групам;
- вияснити можливості їх військового застосування, військову майстерність і правила честі;
- зробити порівняння цих військових груп задля виконання мети роботи.

Для того, щоб виконати цю роботу, я користувався тими джерелами, які надають повну інформацію про мету, побут, звичаї, релігійні уявлення запорізьких козаків, європейських рицарів та японських самураїв. Для опису звичаїв, діяльності, законів козацтва я використав перший том книги Д. І. Яворницького “Історія запорізьких козаків” та книгу В. А. Голобуцького “Запорізьке козацтво”. Для того, щоб описати закони та звичаї європейських рицарів, я користувався енциклопедичним путівником по історії рицарства “Таємниці, приховані забралом”. Опис діяльності, звичаїв, релігійних поглядів самураїв я зробив за допомогою книги А. Б. Співаковського “Самураї – військовий стан Японії”, книгу “Як козаки воювали” Ю.І. Мицика.

Моя робота поділяється на 4 розділи. Перші три присвячені відповідно описам запорізьких козаків, європейських рицарів і японських самураїв, а четвертий розділ – висновки, де містяться їх порівняння та робиться остаточний висновок: “Чи було козацтво рицарською спільнотою?”

1 Запорізькі козаки
1.1 Виникнення Запорізького козацтва
1.1.1 Коли і як виникло козацтво

Після Люблінської унії 1569 року і утворення Речі Посполитої на землях України запанував колоніальний режим. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан писав: “Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на день відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. До того ж мають возити для свого пана даром дрова та й відбувати багато інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що їм тільки заманеться вимагати. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя...”

Таким чином, однією з двох головних причин утворення козацтва є утиски з боку феодалів. Другою причиною була турецько-татарська агресія, яка у середньовіччі являла собою смертельну небезпеку для слов’янських та ряду інших народів.

Після розпаду Золотої Орди у середині XV століття виникає ряд ханств і орд, і серед них – Кримське ханство (1449 р.), яке володіло землями Північного Причорномор’я та Приазов’я. У 1475 р. турки завоювали Крим, і хан визнав себе васалом турецького султана. Незабаром Туреччина охопила кільцем своїх фортець Чорне та Азовське моря. Після цього становище України значно погіршилося. Об’єднані турецько-татарські загони здійснювали напади вглиб країни, плюндруючи міста і села, забираючи в неволю десятки тисяч людей. Турецько-татарська агресія загрожувала самому існуванню українського народу. Але наш народ створив власні збройні сили, куди увійшли кращі сини України, і оборонив свою землю від загарбників.

Отже козацтво утворилося у ході постійної боротьби українського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави та турецько-татарської агресії.

Слово “козак” має тюркське походження. Найчастіше воно означає вільну, незалежну й озброєну людину, а половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів. Деякі народи навіть отримали назву, що походить від цього слова, наприклад, казахи. Отже, слово “козак” прийшло до слов’янських мов зі сходу і було запозичено від тюрків. Але потрапивши на слов’янський грунт, слово “козак” пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану; для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників. Козаки називалися “запорізькими”, бо головні їхні центри знаходилися переважно нижче Дніпровських порогів. Приблизно в той же час за подібних обставин на річці Дон формується донське козацтво. На відміну від запорізького козацтва, донське утворювалося на основі переважно російського етносу. Спільна доля запорізького та донського козацтва сприяла їх братерським відносинам.

1.1.2 Де і як жили запорізькі козаки

Козаки звичайно селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед, Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро – священна й заповітна для козаків ріка, оспівана ними в думах та переказах.

Унікальною особливістю Дніпра були його знамениті пороги – пасма кам’яних скель, що стирчали з води на висоту до 5 метрів і майже суцільною масою перекривали ріку. Порогів було 9. Вони тягнулися Дніпром від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя.

По Дніпру в межах земель запорізьких козаків було 265 островів, найбільшим серед яких була Хортиця, яка й зараз є найбільшим дніпровським островом. Вона має у довжину 12 км, а завширшки сягає 2,5 км. Нижче Хортиці Дніпро широко розливався, вбирав у себе великі та малі річки, сам розгалужувався на рукави, утворюючи численні острівці. Козаки дуже любили цю місцину і називали її Великим Лугом. Вони навіть склали прислів’я: “Січ – мати, а Великий Луг – батько, отам треба й умирати”. Тепер Великого Лугу практично не існує. У 1954 р. після пуску Каховської ГЕС його залили води рукотворного моря.

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, була Запорізька Січ. Назва “Січ” походить від слова “сікти”, тобто “рубати”, і означала первісно укріплення з дерева і хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва – “Кіш”. Перша з відомих січей – Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. Вона була створена за активної участі гетьмана Дмитра Вишневецького. Наприкінці літа 1557 р. вона була захоплена і зруйнована татарами.

Після Хортиці Січ знаходилася почергово на острові Томаківка, річці Базавлук, Микитиному Розі, річках Чортомлику, Кам’янці, в Олешках, на річці Підпільній. Майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях – на річкових островах, у прибережній лісовій гущавині, у морі плавнів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев’яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялися високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.<.p>

Всередині фортеці знаходився майдан із церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, а далі – склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торговельні лавки. Слово “курінь” означало і хату, де проживали козаки, і військову, а пізніше й територіальну одиницю. Всього налічувалося до 38 куренів, в яких гуртувалися звичайно козаки-земляки.

Вступ до запорізького товариства був дуже простим. Після запитання: ”У Бога віруєш?” і ствердної відповіді на нього ставилося вже жартівливе: “Горілку п’єш?”, після чого новачок йшов до будь-якого куреня. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінок. Взагалі до жіноцтва і жонатих козаків запорожці ставилися зверхньо і полюбляли приказку: “Козакові треба воювати, а не біля жінки пропадати”.

У той час, коли майже в усіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала повнота влади. Рада керувала всіма важливими питанням життя Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою, вирішувала проблеми миру та війни, приймала й відправляла посольства, займалася судочинством. Ради звичайно проходили на січовому майдані, але під час війн та походів вони могли відбуватися у будь-якому місці. Загальна рада відбувалася на Січі двічі-тричі на рік. На ній обирали запорізьку адміністрацію – старшину, тобто кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників – пушкаря, довбиша, та інших.

На січовій раді першим обирали кошового отамана, а потім – всю іншу старшину. За звичаєм, обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише за третім разом взяти її до рук. Щоб він не забував свого місця і не зневажав рядових козаків, старі січовики посипали йому голову піском або мазали багнюкою.

1.1.3 Реєстрові козаки

У 1524 році король Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів держави наймане військо з запорізьких козаків. Але вперше це здійснити вдалося його наступнику – Сигізмунду ІІ Августу 1572 р. Наймані козаки (300 чоловік) були записані в окремий реєстр, від чого і дістали назву “реєстрових козаків”. Король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 чоловік і надав “реєстровцям” певні привілеї: право землеволодіння, право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції; передав у володіння створеного війська містечко Трахтемирів з монастирем для розміщення арсеналу та лікування поранених і хворих козаків. Король вручив реєстровому війську декілька гармат, корогву (прапор) та литаври і зобов’язав його нести службу в південних районах Придніпров’я. В подальші роки уряд Речі Посполитої використовував реєстрових козаків для боротьби проти Запорізької Січі. Чисельність реєстрового війська постійно змінювалася. Так, у 1617 р. у реєстрі налічувалася тисяча козаків, у 1618 р., під час походу на Москву, до реєстру було вже занесено 10500 козаків, а в 1619 р. – лише 3000. Напередодні повстання під проводом Б. Хмельницького (1648 р.) “Військо Запорізьке реєстрове” складалося з 6 полків: Переяславського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Білоцерківського та Корсунського. В кожному полку було по одній тисячі козаків. Ці полки почергово, разом з загоном польських драгун, несли “залогу” на Микитинській Січі і паралізували її діяльність. Під час повстання на Січі, на початку 1648 р., Корсунський полк, що стояв там залогою, перейшов на бік Б. Хмельницького. Інші 5 полків перейшли до нього під час битви на Жовтих Водах, у травні 1648 р.

В ході Визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) під проводом Б. Хмельницького між ним і польським урядом укладались угоди, в яких реєстр війська був обов’язковою умовою. Так, під час укладання Зборівської угоди 1649 р. пропонувалось мати реєстр на 40000 козаків, а після Білоцерківського договору 1651 р. – 20000. Згідно з договірними умовами між Б. Хмельницьким і російським царем Олексієм Михайловичем про об’єднання України з Росією передбачалося мати реєстр на 60000 козаків.

Після Андрусівської угоди 1667 р. реєстрові козаки збереглися лише на Лівобережній Україні, оскільки Правобережна Україна відійшла до Польщі. У 1735 р. козацький реєстр був переглянутий і замість нього складені нові списки (компути), куди ввійшли тільки заможні козаки (виборні). У 1765 р. Слобідські козацькі полки були перетворені на гусарські полки російської армії. У 1775 р. було ліквідовано Військо Запорізьке (Січ), а в 1783 р. остаточно введено на Україні кріпацтво. З козацьких реєстрових полків були сформовані пікінерські полки – регулярні частини російської армії.

Реєстрові козаки багато в чому відрізнялися від запорожців. Більшість з них була освіченими, заможними людьми, які отримували за службу землю. Часто реєстровці допомагали польським військам придушувати козацько-селянські повстання. Але під час повстання на Січі на початку 1648 р. під проводом Б. Хмельницького більшість реєстрових козаків перейшли на бік повсталих.

1.2 Як козаки воювали
1.2.1 Військова старшина на Січі та її обов’язки

Курені, на які поділялося військо Запорізької Січі, не були тактичними одиницями, тобто військо не виходило в похід або на поле бою куренями. Для здійснення походу або бойових дій курінь або декілька куренів формували тактичні одиниці, що називалися командами або партіями. Іншими словами, курінь був військово-адміністративною одиницею, а вся Січ разом з куренями, паланками, перевозами, торгівлею та прикордонною службою була військово-адміністративним об’єднанням, своєрідною козацькою республікою, яка мала всі ознаки української державності.

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі – військову старшину, а також місцеві органи влади – паланкову і курінну старшину. Збройними силами козацької республіки було запорізьке військо, ядро якого трималось у постійній готовності в куренях Січі. Якщо військо вирушало в похід, то разом з формуванням команд призначалась “наказна” військова старшина, а також частково використовувалась обрана. Хто ж належав до військової старшини і які були її обов’язки?

Як свідчить український історик першої половини XIX ст. А. Скальковський у своїй “Історії Нової Січі”, всім козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністративні посади, надавалося звання “військової старшини”. Після звільнення козака з посади це звання втрачалось, за винятком чотирьох посад: кошового отамана, військового судді, військового писаря та військового осавула. За ними після звільнення з посад все життя залишалося звання “військової старшини”. Вони жили у своїх куренях і користувалися особливою повагою.

На Січі були полковники “похідні” та “до паланок”. Похідний полковник призначався під час формування бойових загонів та команд, які виступали в похід по суші або по воді. Йому призначались осавул та писар, яких називали похідними старшинами.

Для керування кожною паланкою щорічно обирався радою полковник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланковою або полковою старшиною.

Кошовий отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, і в першу чергу, смертні. Від імені товариства кошовий вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами. Мешкав він в окремому приміщенні разом зі своїм кухарем. Боплан писав про необмежену владу кошового отамана, а також про дуже велику відповідальність перед підлеглими козаками: “Гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно розважним у військовому поході, аби не трапилася яка невдача... Бо коли трапиться йому виявити свою малодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого гетьмана.” Символом влад кошового отамана була булава, яку він тримав у руці під час урочистих заходів та в бойовій обстановці.

Військовий суддя чинив суд на Січі. У відсутності кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. Мешкав і харчувався суддя у своєму курені. Символами влади судді були січова печатка та тростина.

Військовий писар. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Очолював Січову канцелярію. Посаду військового писаря займали високоосвічені люди, обізнані на іноземних мовах і латині. Мешкав військовий писар в окремому приміщенні разом зі своєю канцелярією. Зовнішньою ознакою гідності писаря був каламар (чорнильниця) в довгій срібній оправі, який він під час ради тримав за поясом, а перо застромлював за праве вухо.

Військовий осавул. В його обов’язки входила організація і ведення прикордонної служби запорізьких земель, охорона зимівників та шляхів на Січ по Дніпру і на суші. Він проводив слідство та виконання судових вироків. Займався розподілом платні та провіанту. Його помічником був військовий довбиш. Мешкав і харчувався осавул у своєму курені. Символом його влади була тростина.

Військовий обозний. Очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу він керував побудовою табору з возів, а також штурмом укріплень ворога. Займався обліком та комплектуванням війська.

Курінний отаман. Ця посада користувалася найбільшою повагою на Січі. Хто не був раніше на посаді курінного отамана, той не міг бути обраним на посаду кошового. Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Курінний отаман мав свій значок, тобто невеликий прапор, який ніс курінний хорунжий.

Військовий довбиш. Був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав козаків на раду. Допомагаючи військовому осавулу, довбиш супроводжував важливих злочинців до Січі. Символами його обов’язків були литаври.

Військовий пушкар. Під керівництвом військового обозного завідував артилерією. Займався її постачанням. Військовий тлумач. Крім іншомовних перекладів документів та переговорів з іноземцями, очолював розвідку та контррозвідку Січі. Входив до складу посольств, що відряджалися від Січі до іноземних країн.

Військовий кантаржій. Зберігач ваги і міри на Січі. Слідкував за збором здобутків для січової скарбниці, а також дотриманням правил торгівлі на Січі.

1.2.2 Дисципліна та судочинство на Січі

Військова дисципліна на Січі ґрунтувалася на звичаях людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за вчинене порушення дисципліни. Велике значення в цьому відігравало побратимство, яке існувало між козаками. Сумлінне ставлення до своїх службових обов’язків та приязне до своїх товаришів та командирів ґрунтувалося на патріотичному почутті кожного козака до своєї рідної землі. Утримання належної військової та цивільної дисципліни на січі забезпечувалося високою вимогливістю командного складу і військової адміністрації та системою покарань, які визначали січовий та паланочний суди.

Документи судоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про демократичний характер козацького суду. Широко використовувалися такі заходи, як взяття винуватця “на поруку” або зменшення покарання, враховуючи його сімейне становище.

На Січі суворо каралися такі злочини, як бійки та вбивства людини, крадіжки приватного або громадського майна, втрата совісті і обов’язку, що проявлялося в неповерненні позичених грошей або дезертирстві з поля бою.

В залежності від розмірів злочину та наслідків, ним заподіяних, на Січі застосовувалися такі кари:
- позбавлення членів (руки або ноги) шляхом перелому або відрубання.
-  шибениця. Вона будувалася на людних шляхах майже у всіх паланках. Приреченого підвозили верхи на коні, накидали на шию петлю і, вдаривши коня, проганяли його. Часом вішали за ноги або залізним гаком за ребро. 
-  гостра паля. Це дерев’яний стовп висотою 4.5 м і більше з залізним півтораметровим шпилем. На цей шпиль приреченого насаджували так, щоб гострий кінець на 35 сантиметрів виходив спиною. Страчений сидів на палі доти, доки повністю висихав. Коли віяв вітер, то він обертався навколо своєї осі, а кістки його торохтіли. Запорожці називали смерть на гострій палі “стовповою” смертю. 
-  киї. Не дуже товсті, схожі на бичі до ціпів, якими молотили хліб, з дуба або іншого дерева. Це була найпоширеніша кара на Січі. Злочинця прив’язували до ганебного стовпа. Це було великою ганьбою в середовищі, де людська гідність і честь були понад усе.

Біля стовпа клали в’язанку київ, ставили їжу та різні напої. Засудженого примушували їсти і пити. Кожний козак, проходячи повз стовпа, випивши коряк горілки чи меду, повинен був взяти з в’язанки кий та вдарити злочинця, приказуючи: “От тобі, вражий сину, щоб ти не крав і не роздавав, ми за тебе цілим куренем платили”. Таким чином, засудженого били, доки забивали на смерть.

1.2.3 Прикордонна служба

Крім повсякденного навчання, козаки гарнізону Січі несли почергову прикордонну службу запорізьких земель. Метою сторожової служби було своєчасно виявити наближення татар і повідомити про це Військо Запорізьке та населення міст і сіл України. Для цього не тільки на кордонах запорізьких земель, а й по всій їх території та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів. Кожен форпост мав редут, тобто замкнене польове земляне укріплення для самооборони, житло козаків та стайню для коней. З форпосту почергово розсилалися розвідувальні роз’їзди (бекети), які вели розвідку в призначеному для цього районі.

Для передачі інформації про наближення чи напад татар біля кожного форпосту будувалися сигнальні споруди – “фігури”. Як тільки козацький роз’їзд виявляв появу ворога, негайно запалювалася найближча фігура, вогонь і дим від якої помічали спостерігачі на сусідніх вишках і теж запалювали свої фігури. За дуже коротких час інформація про напад ворогів доходила до Січі.

1.2.4 Озброєння запорізьких козаків

У бою запорізькі козаки використовували гармати, рушниці, пістолети, списи, шаблі, келепи, стріли, сагайдаки, якірці, кинджали, ножі, панцери. Зброю козаків описує Боплан. За його словами, у запорожців були у вжитку фальконети, ядра, порох, пищалі і шаблі; вирушаючи в похід, кожен козак брав одну шаблю, дві пищалі, 6 фунтів пороху. Пищалі, як зауважив Боплан, були звичайною зброєю козаків, з якої вони дуже влучно стріляли.

Рушницями, пістолетами й шаблями запорожці особливо любили шикувати і звертали на них велику увагу, оздоблюючи дорогою оправою та прикрасами й завжди намагалися утримувати їх у великій чистоті.

1.3 Церковний лад у запорожців

Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки двічі на рік у мирний час вирушали пішки “на прощу”, тобто вклонятися святим місцям у монастирі.

Ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як на Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, під час штурму Січі російськими військами 1775 р. своїм авторитетом змусив їх не піднімати зброю проти москаля: “Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік”.

Запорізькі козаки робили великі вклади у монастирі, січові й парафіяльні церкви, російські та грецькі скити грішми, книгами, церковним одягом, посудом, іконами, хрестами, коштовностями – все це свідчить про велику ревність запорожців до храму божого й православних церковних свят.

1.4 Характеристика запорізького козака

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, що властива людям, які вважають війну головною справою свого життя. Жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному. Хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали право чужої власності на землі ненависного їм ляха, але у себе невелику крадіжку вважали страшним злочином, що карався смертю.

Світлий бік характеру козаків становила їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, глибока повага до старих воїнів, простота, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті.

Темними сторонами характеру запорожців було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шикувати перед чужими, похизуватися своїм одягом, зброєю. Крім того, запорожці часто відзначалися легковажністю і непостійністю. Характерним недоліком козаків була пристрасть до спиртних напоїв. Самі козаки казали про це: “У нас в Січі норов – хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”.

Отже, козаки – це військовий стан в Україні, що існував з XV ст. і мав за мету оборону українських земель від іноземних держав та охорону православної церкви. Великий внесок в історію України зробило запорізьке козацтво, що існувало з кінця XV ст. до 1775 р.

2 Європейські рицарі
2.1Становлення та розвиток рицарства

Поняття “рицар” та “рицарство” далеко не однозначні, як може здатися на перший погляд. Рицар (франц. Chevalier – “вершник”) – передусім воїн, як правило, аристократичного походження, який може у випадку виклику на війну придбати коня та повністю екіпірувати себе зброєю та обладунками, необхідними для служби у важкій кавалерії. Рицарство у такому разі – стан або клас воїнів, основна задача якого – захист церкви і держави.

Але автори середньовічних рицарських романів укладали у ці поняття більш глибокий зміст. Рицар, на їх думку, мав володіти певними якостями, які і роблять його справжнім рицарем. До якостей рицаря відносили хоробрість, вірність, великодушність, ввічливість та вільність – особлива, властива рицарю манера поведінки, вільна та смілива.

Зародження рицарського стану у XI столітті пов’язано зі змінами у тактиці ведення війни, що значно збільшили значення кавалерії.

Вже у VIII ст. у Європі почали використовуватися стремена, що дозволяли вершнику більш ефективно правити конем. Але тільки у XI ст. кавалерія набула того значення, яке дозволило їй виділитися у самостійний привілейований клас середньовічного суспільства. Це пов’язано з подальшими удосконаленнями тактики дій кінноти. Наприклад, з’явився новий спосіб використовування спису: його почали міцно затискати під пахвами, щоб він був нерухомим. Для атаки кінноти зі взятими у такий спосіб списами вони повинні були бути важчими.

Для застосування нової тактики від воїнів вимагався новий рівень майстерності. Була необхідна спеціальна підготовка кавалеристів. Саме у ті часи з’явилися рицарські турніри, які були військовими вправами для кіннотників. Для участі у таких іграх рицарю були необхідні міцні обладунки, сильний бойовий кінь та запасні коні.

Рицарі постійно були вимушені шукати коштів на власне екіпірування. З цією метою почали створюватися аристократичні союзи, які давали можливість вирішити ці проблеми тим, у кого не було нічого, окрім доблесті та благородного походження.

2.2 Рицарі та церква

Становлення рицарства тісно пов’язано з церковною ідеологією та Хрестовими походами. Рух хрестоносців сприяв проникненню християнських ідей до рицарського стану.

Заклик Папи Урбана ІІ на Клермонському соборі (1095 рік) до початку Хрестового походу призвів до зміни поглядів церкви на війни та на роль воїнів у християнському суспільстві. Рицарі повинні були використовуватися для боротьби з мусульманами та язичниками. Участь у війні, що освячена церквою, стала богоугодною справою. Хрестові походи утвердили ідею, що рицарство – істинно християнське покликання. Рицарі захищали інтереси монастирів, за що монахи згадували їх у своїх молитвах, захищаючи інтереси воїнів перед Богом. Таким чином, у Середньовічній Європі місцеві монастирі мали для рицарів більше значення, ніж Рим з його офіційною церковною ідеологією.

Сукупність релігійності, благочестя та войовничих спрямувань була характерною рисою рицарства. У ставленні до Хрестових походів також поєдналися релігійні та світські мотиви. Священна війна була для рицарів не шляхом до спасіння душі, а й цікавою пригодою, способом здобути славу. Для молодого рицаря найважливішим було довести свою значимість. Таку можливість давали Хрестові походи.

2.3 Виховання рицарів

Чим більшого значення набувало рицарство, тим складніше ставало молодим кандидатам отримати це благородне звання. Рицарем міг стати тільки природний, за батьком і матір`ю, дворянин, який досяг 21-річного віку. Але одного дворянського походження було недостатньо. Потрібно було з дитинства підготуватися до надзвичайно важкого військового життя, вивчити обов`язки рицаря. Крім того, майбутній рицар повинен був на нижчих щаблях військового звання довести своєю мужністю своє право належати до рицарського стану.

2.3.1 Пажі

Виховання хлопчиків, призначених для рицарського звання, починалося з дитинства; ігри та заняття повинні були розвивати у ньому войовничий дух. Озброєний колом, юний рицар бився із частоколом, уявляючи його ворогом, взимку будував зі снігу укріплення та вежі та руйнував чи обороняв їх.

У сім років хлопчика передавали на виховання до найстаріших, найбільш шанованих рицарів, які були друзями чи родичами батьків дитини. Хлопчик отримував звання пажа. Відтепер він повинен був супроводжувати рицаря на прогулянці, на полюванні, у гостях. Іноді пажі навіть служили за столом.

Предметом перших уроків пажа була релігія, догмати якої він повинен був не лише дотримуватися, а й охороняти ціною життя. Уроки релігії прищеплювали юному пажу повагу до священних предметів: храмів, служителів Церкви.

Але більше всього намагалися розвивати у пажах повагу до рицарського звання. Навіть ігри та розваги допомагали такій освіті, доволі різноманітно привчаючи молодих людей до турнірів і взагалі до рицарських обов’язків. Вони приборкували непокірних коней, бігали у важких обладунках, перестрибували через огорожі, кидали дротики, вчилися володіти списом та битися з дерев’яним рицарем. Іноді вони будували містечка та брали їх приступом; цим містечкам давалися назви деяких міст або місцевостей Палестини.

Іноді молодого пажа вчили грати у шахи та співати пісень про кохання або про воєнну славу. У навчанні пажі намагалися випередити один одного чи заради бажання перейти на службу до іншого, більш шанованого рицаря, чи через бажання потрапити до зброєносців того ж дому: часто це був останній крок до отримання рицарського звання.

2.3.2 Зброєносці

При переході пажа до зброєносців, коли меч вперше вкладавя йому до рук, з приводу такої важливої події здійснювався релігійний обряд. Батько та мати, тримаючи воскові свечі, підводили до алтаря майбутнього зброєносця. Священик брав меч та пояс і, благословивши їх кілька разів, оперезував молодого дворянина.

У званні зброєносця, яке звичайно паж отримував до 14 років, молоді вихованці могли більше спілкуватися зі своїми вихователями, вільно брати участь у їх бесідах.

Перед боєм зброєносці підводили рицарям бойових коней, подавали шолом та обладунки. У бою зброєносці ставали позаду своїх рицарів і, у разі необхідності, допомагали їм: подавали нову зброю, відбивали удари, підводили свіжих коней.

 Звання зброєносця вважалося почесним. Значна частина дворян не мала іншого звання. Навіть Карл VIII, король Франції, не вважав непристойним наділити цим званням свого старшого сина.

2.3.3 Посвята у рицарі

Людина могла стати рицарем тільки після спеціального обряду посвяти.

Вранці майбутній рицар повинен був викупатися у воді з пелюстками троянди та провести ніч у церкві без сну. Вранці він приходив до меси, після цього ставав перед священиком, який наносив йому легкий удар рукою – collee. Після цього з вівтаря приносили меч, і священик, благословивши зброю, оперезував нею посвячуваного у рицарі , а один з учасників обряду дарував йому золоті шпори.

2.4 Вдача та звичаї рицарів

У військовий час відвага спонукала рицарів давати обітниці, які було важко виконати – першому водрузити прапор на стінах чи на найвищий вежі обложеного міста, першому кинутися у гущавину ворогів чи представити якийсь інший доказ своєї хоробрості. Рицарі намагалися перевершити один одного і цим принести користь Вітчизні – знищити ворога. Крім військових обітниць, рицарі, будучи релігійними людьми, як добрі християни давали обітницю відвідувати святі місця, до яких вони ставилися з великою пошаною, складали свою зброю чи зброю переможеного ворога у храмах чи монастирях, накладали на себе піст та єпитимію.

Вони цінували дружбу і вважали, що краще бути доблесними ворогами, ніж безчесними друзями.

2.5 Рицарське озброєння

Озброєння рицарів поділялося на два види: оборонне та наступальне. До оборонного належали: шолом, шишак, гобіссон, панцир, броня, супервест, наголінники, нарамники, щит. До наступального належали: спис, меч, кинджал, алебарда, булава, військовий молот, кривий ніж.

Таким було оборонне та наступальне озброєння рицарів. Але воно було дуже важким, і потрібно було мати велику фізичну силу для того, щоб цілими днями не знімати озброєння. Крім того, від рицаря вимагалося вміння володіти списом, мечем та алебардою у такому тяжкому озброєнні. Такому мистецтву вчилися довго; звикати до цього потрібно було з дитинства.

З часом озброєння рицарів дещо змінилося, особливо коли було винайдено порох і важка холодна зброя була замінена більш легкою вогнепальною.

2.6 Права та переваги рицарства. Покарання винних

Рицарству давалося стільки прав та переваг, скількома не користувався жоден стан. Наприклад, вони мали право покривати своїх коней довгою попоною, що доходила до копит і була оздоблена гербами власника, використовувати свої власні печатки, де вони були зображені верхи з піднятим мечем. При похованні рицаря у його могилу завжди клали його золоті шпори.

У відомих випадках рицарі, що володіли землею, мали право вимагати від своїх підданих грошового податку. Вони зазвичай вимагали його для прийому короля чи принца-спадкоємця, для виплати викупу з полону, для від’їзду за кордон.

Хоча рицарі користувалися багатьма привілеями, але якщо вони здійснювали який-небудь вчинок, що суперечив статуту, їх карали.

Якщо рицар був винен у віровідступництві, зраді, чи іншому злочині, який тягнув за собою страту чи вигнання, тоді збиралися 20-30 рицарів та зброєносців, які викликали його на суд. Збирав рицарів герольд. Він повинен був викласти всі обставини справи та назвати свідків. Тоді рицарі, що зібралися, радилися, і якщо винний був засуджений на смерть чи вигнання, то його спочатку потрібно було розжалували – зняти шолом і всі обладунки. Далі його вели у церкву і відспівували, як померлого. Після цього винного передавали королівському суду чи кату, якщо його було засуджено на смерть. Йдучи на страту, засуджений повинен був нести на плечах собаку. Таким принизливим звичаєм народу хотіли показати, що рицар-злочинець нижчий від домашньої тварини, яка відрізняється вірністю своєму господарю і ніколи йому не зрадить.

За менш серйозні злочини рицарів карали по-іншому. Так, наприклад, якщо рицар хвалився своїми подвигами, а насправді нічого не робив, то на його щиті вкорочували праву частину голови герба.

Якщо рицар вбивав військовополоненого, то главу герба на щиті теж вкорочували, округлюючи її знизу.

Якщо рицар був винен у пияцтві, то на обох сторонах його герба малювали два чорних грошових мішка.

Хто не тримав даного слова, тому у центрі герба малювали чотирикутник.

Якщо рицар скоїв невеликий злочин, то у гербі знищували за наказом короля лише один знак.

2.7 Куртуазність

Рицар повинен був походити з дворянського роду. Іноді у рицарі посвячували виключно за військові подвиги. Пізніше це звання стало можливим купити.

Звичайно рицар повинен був відрізнятися красою та привабливістю. Його красу підкреслював одяг, що свідчила про любов до золота та дорогоцінних каменів.

Від рицаря вимагалася сила. Інакше він не зміг би носити обладунки, які важили 60 –80 кг. Вважалося, що рицар повинен був турбуватися про свою славу, яка вимагала постійного підтвердження, все нових і нових випробувань. Від рицаря також вимагалася мужність. Нестача мужності – найтяжче обвинувачення для нього.

Постійне суперництво не порушувало солідарності рицарства, що розповсюджувалася і на ворогів, що належали до еліти. Можна прочитати про те, як приймали англійці ворогів, що були переможені ними в битвах при Кресі та Пуат’є, про спільні бенкети та турніри. Коли у 1389 р. англійці страждали від дизентерії, вони йшли лікуватися до французів, після чого повернулися і війна поновлюється.

Рицар повинен був зберігати безумовну вірність своїм зобов’язанням по відношенню до рівних собі. Коли син Іоанна Доброго втік з Англії, де він утримувався як заручник, то Іоанн сам віддався до рук англійців замість втікача.

Коли ми сьогодні говоримо про рицарську поведінку, то передусім маємо на увазі ставлення до ворога та до жінки. Роздивимося те і інше детально.

Славу рицарю приносила не стільки перемога, скільки поведінка у бою. Рицар завжди поважав противника і давав йому рівні шанси. Якщо противник падав з коня, той, хто вибив його з сідла, теж злазив з коня, щоб зрівняти шанси. Використання слабкості противника не приносило рицарю слави.

Бути закоханим відносилося до числа обов’язків рицаря. Ставлення до жінки залежало від того, ким вона була: дамою чи простою жінкою. У завойованих містах убивали чоловіків з простолюду, але рицар не міг заплямувати свої руки кров’ю жінки. Турбота і обожювання могли відноситися лише до дами зі свого стану, що часто займала вище положення всередині цього стану.

Отже рицарство – це військовий стан у середньовічній Європі, метою якого була охорона церкви і держави.

3 Самураї – військовий стан Японії
3.1 Походження самураїв

Слово “самурай” походить від давньояпонського слова “самурау” – “служити, охороняти”. Спочатку так називали озброєних слуг-супутників, що супроводжували аристократа в дорозі. Частина самурайського стану справді вийшла з таких слуг, але основним джерелом походження низів воєнізованого дворянства Японії стали гьосі: вільні селяни, військові поселенці, солдати-селяни, які за користування землею несли військову службу, не сплачуючи державного податку. Частину таких гьосі згуртували навколо себе деякі знатні роди, зробивши їх воїнами-самураями, тобто включивши їх до свого роду. Хто з родової знаті спирався на військову міць гьосі, той здобував підтримку в боротьбі за владу.

Отже, виникнення самурайського стану відбулося наприкінці X – на початку XI ст. внаслідок одночасного включення слуг і частини гьосі до складу знатних родів.

3.2 Ідеологія самурайства
3.2.1 Кодекс самурайської етики (бусідо)

Одним з наслідків виникнення стану воїнів було формування специфічного світогляду військового дворянства – бусідо – кодексу поведінки самурая у феодальному суспільстві. Воїн, вихований у дусі бусідо, повинен був чітко усвідомлювати свій моральний обов’язок, у тому числі свої особисті обов’язки по відношенню до сюзерена, повинен був сам оцінювати свої дії та вчинки, морально засуджувати себе у випадку неправильних дій. Таке моральне самозасудження тягло за собою, як правило, самогубство, яке здійснювалося за певним ритуалом шляхом харакірі – розтину живота самурайським мечем.

З-поміж головних принципів самурайської моралі виділялися: вірність сюзерену, хоробрість, відвага, чесність, презирство до особистої вигоди та грошей. Кодекс етики самурая не дозволяв йому відступати у бою.

Почуття честі, свідомість власної гідності виховувалося у дітей самураїв з дитинства. Воїни строго охороняли своє “добре ім’я” – почуття сорому було для самурая найтяжчим. Японське прислів’я стверджує: «Бесчестя подібне порізу на дереві, який з часом стає все більшим». Честь і слава цінувалися дорожче, ніж життя. Брехня для самурая дорівнювала боягузливості. Слово самурая мало вагу без письмових доказів, які, на їх думку, принижували гідність.

Бусідо – це особлива мораль, вироблена станом воїнів, що входили до пануючого складу Японії, яка являла собою систему поглядів, норм і оцінок, що торкалися поведінки самураїв, способів виховання самурайської молоді, створення певних моральних якостей.

3.2.2 Харакірі (сеппуку)

Обряд харакірі з’явився серед воїнів у період становлення та розвитку феодалізму. Самураї та інші представники вищих станів японського суспільства здійснювали самогубство у випадку загибелі сеньйора у бою чи здійснення ганебного вчинку. Пізніше харакірі здійснювали за вироком суду як кару за вчинений злочин.

Харакірі було привілеєм самураїв, які пишалися тим, що могли вільно розпоряджатися своїм життям, підкреслюючи здійсненням обряду своє презирство до смерті.

Харакірі виконувалося різними способами і засобами, що залежало від методики, виробленої різними школами. Самурай, занурюючи зброю у черевну порожнину, мав розітнути черевну порожнину так, щоб оточуючі могли бачити нутрощі людини, що здійснює ритуал.

Харакірі (як і володінню зброєю) самураї навчалися з дитинства. Досвідчені вчителі у спеціальних школах пояснювали юнакам, як потрібно розпочати і довести до кінця сеппуку, зберігши при цьому власну гідність.

У XVII ст. до харакірі могли засудити винного самурая – у цьому випадку харакірі вважалося смертною карою.

3.2.3 Релігійні погляди самураїв

Буття у існуючому світі визнавалося дзен-будизмом – японською релігією - лише видимістю, а не дійсністю. За їх ученням, життя дається людям на час та підлягає поверненню. Тому дзен-будизм вчив людину не чіплятися за життя, не боятися смерті. Життя людини вважалося тим прекрасніше, чим воно коротше, особливо, якщо прожите яскраво. Звідси і відсутність страху смерті, мистецтво помирати.

3.3 Виховання, військова та фізична підготовка самураїв
3.3.1 Виховання самурайської молоді

Звання самурая у середньовічній Японії було спадковим. Син, як і батько, ставав воїном-профессіоналом. Тому в самурайських сім’ях особлива увага приділялася вихованню нового покоління у дусі бусідо.

Син самурая з раннього дитинства оточувався винятковою турботою. Він був продовжувачем роду, зберігачем і наступником його традицій. Народження дитини чоловічої статі в сім`ї вважалося святом. В перші дні після народження дитини у будинок самурая приходили родичі, які приносили хлопчику подарунки, серед яких були два віяла вигнутої форми, що розглядалися як передвісники двох мечів воїна і як символ хоробрості.

Через кілька років син воїна отримував один чи два маленьких іграшкових мечі, вирізані з дерева. Це привчало юного самурая любити свою зброю – мечі, власність стану воїнів.

Розвивати у дітях самураїв військовий дух були покликані щорічні свята хлопчиків. Під час свята батьки виставляли вдома мініатюрні мечі, луки, стріли, намагаючись виховати у майбутньому самураї повагу до зброї. Гратися такими іграшками дітям заборонялося, на них можна було лише дивитися.

Майбутніх самураїв намагалися виховувати сміливими та витривалими. Їх також змушували виконувати різні важкі роботи: проводити ночі без сну, ходити босоніж зимою, рано вставати і т.д.

Від самурайського юнацтва вимагалося систематично тренуватися, щоб оволодіти військовим мистецтвом, бути всебічно підготованим для користування зброєю. Молоді воїни повинні були добре володіти прийомами фехтування, вміти користуватися списом, їздити верхи.

У 15 років виховання молодого самурая вважалося закінченим. Він отримував справжні бойові мечі. Юнак переходив до нової вікової групи – суспільства дорослих.

3.3.2 Система військової та фізичної підготовки самураїв

Самураї були професійними воїнами, і тому вони повинні були основну увагу приділяти військовому ремеслу і визнавати тільки його єдиним заняттям, достойним “благородної” людини. Готуючи себе до основної справи свого життя – війни, вони постійно удосконалювали мистецтво воїна та фізичну підготовку вже з раннього дитинства. Вони виховували в собі тілесну та духовну твердість, хоробрість та рішучість.

Особливістю усіх японських видів військових мистецтв було те, що основний акцент при оволодінні ними робився насамперед на розвиток “духовних здібностей самурая”, тобто психічної врівноваженості воїна, а потім вже на формування фізично розвиненої особистості.

Система військової та фізичної підготовки самураїв називалася до. Пізнаючи до, самурай повинен був досягти військової майстерності і “увійти у повну гармонію з природою”, з якою людина є нерозривне ціле. Велике значення мала внутрішня підготовка самурая. Вирішальним фактором у справі виробки сили духу була медитація. Основним при медитації вважалося тренування легенів, навчання спокійному диханню, що сприяло “самозаглибленню”.

3.3.3 Озброєння самураїв

Основною наступальною зброєю самурайських дружин середньовіччя були спис та меч. Що застосовувалися для ближнього бою, і лук зі стрілами. Що використовувалися у боротьбі із супротивником на відстані.

Найбільшою цінністю для самурая був меч. З глибокої давнини він розглядався японцями як священна зброя – подарунок “сонячної богині” своєму внуку, якого вона послала правити на землі і за допомогою цього меча викорінювати зло і встановлювати справедливість. Саме тому меч був для японців святинею, на честь якої навіть будувалися храми.

Не менш важливими для самурая були лук та стріли. Останні мали різноманітні форми. Матеріалом для наконечників стріл звичайно були залізо, мідь, бамбук. Крім звичайних стріл, кожен самурай мав при собі особливу “родову” стрілу з його власним ім’ям, яка ніколи не використовувалася як зброя. За цією стрілою впізнавали вбитого на полі бою.

Отже, самурайство – це військовий стан у середньовічній Японії, метою якого була охорона держави. Вони відрізнялися від європейських рицарів своїм специфічним ученням бусідо та релігійними поглядами. У іншому самураї були схожі з рицарями. Вони теж посідали особливе місце у соціальній структурі суспільства і вважали вірність сюзерену головним обов’язком воїна та ставилися з презирством до трудової діяльності.

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши життя, звичаї, мету існування козацтва, рицарства, самурайства, порівнявши їх, ми спробуємо порівняти походження, виховання, озброєння сутність і призначення козаків, рицарів, самураїв і дати відповідь на питання: “Чи було козацтво рицарською спільнотою?”.

Походження. Козаками, як правило, ставали селяни-втікачі, рідше – міщани. Реєстрові козаки, як правило, були заможними, освіченими людьми, могли купити за свої кошти коня та зброю. Рицарі ж, навпаки, повинні були походити зі знатного роду. Самураї походили зі слуг-супутників дворян (гьосі).

Виховання. Майбутній козак не отримував спеціального виховання і освіти. Але реєстровий козак повинен був бути освіченим. Майбутніх рицарів і самураїв виховували з дитинства, прищеплюючи їм рицарські чесноти.

Озброєння. Козаки були озброєні гарматами, рушницями, пістолетами, списами, шаблями, келепами, стрілами, сагайдаками, якірцями, кинджалами, ножами, панцерами. Рицарі були озброєні шоломом, шишаком, гобіссоном, панциром, бронею, супервестом наголінниками, нарамниками щитом списом, мечем, кинджалом, алебардою, булавою, військовим молотом, кривим ножем. З часом у рицарів з’явилася і вогнепальна зброя. Самураї використовували у бою лук, стріли та меч.

Ставлення до церкви. І козаки, і рицарі вважали своєю метою захищати християнську церкву (козаки – православну, рицарі – католицьку). Самураї дотримувалися канонів дзен-будизму та конфуціанства. Самураї відрізнялися від рицарів своїм специфічним ученням бусідо та релігійними поглядами.

Ставлення до ворога. Козаки були жорстокими, підступними, нещадними щодо своїх ворогів, зневажали право чужої власності. Та коли козак-шляхтич бився з іншим шляхтичем (наприклад, польським), то у бою він дотримувався всіх правил рицарської поведінки. Рицар завжди поважав противника і давав йому рівні шанси. Якщо противник падав з коня, той, хто вибив його з сідла, теж злазив з коня, щоб зрівняти шанси. Використання слабкості противника не приносило рицарю слави.

Ставлення до жінок. Січові козаки зневажали жінок і забороняли приводити їх на Січ. Рицарі ж, навпаки, вважали, що бути закоханим – один з обов’язків справжнього рицаря.

Судочинство та покарання. Суд у козаків був демократичним, каралися вбивства, крадіжки, бійки та інші злочини. Козаки застосовували жорстокі види смертної кари. Покарання у рицарів було менш жорстоким; у них також існувала смертна кара, але за менші провини рицаря позбавляли деяких знаків на гербі. У самураїв існувала смертна кара – винного могли засудити до харакірі.

Мета існування. Метою козацтва був захист України та православної церкви, метою реєстрових козаків була служба польській державі або знатному шляхтичу (сюзерену), метою рицарства – захист держави і церкви, метою самурайства – захист держави.

Отже, порівнявши козаків, рицарів та самураїв, можна зробити висновок: козацтво і рицарство мали як спільні, так і відмінні риси. За ставленням до церкви, судочинством, метою існування козаки і рицарі були схожими. Та козаки відрізнялися від рицарів походженням і озброєнням, вихованням, ставленням до ворога і жінок. Тому не можна однозначно сказати, чи було запорізьке козацтво рицарською спільнотою. Але реєстрові козаки, багато у чому подібні до запорізьких, були більш схожими на рицарів – вони походили зі знатного роду, були багатими, освіченими, служили державі і, як і рицарі, отримували за службу земельні наділи. Тобто реєстрових козаків, на відміну від запорізьких, можна назвати рицарями. Я вважаю, більш впевнено можна порівняти з рицарями богатирів-дружинників, які служили князю Володимиру в Київській Русі наприкінці X – на початку XI ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків/Пер. з рос. І. І. Зварника. – Львів: Світ, 1990. – 319 с.: іл..
2. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. – Киев: Государственное издательство политической литературы УССР, 1957 – 462 с.
3. Мицик Ю. А., Плохій С.М., Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьке козацтво. – Дніпропетровськ: Січ – 302с.: іл. – (Давно се діялось колись).
4. Тайны, скрытые забралом. Энциклопедический путеводитель по истории рыцарства – М.: Современник, 2002. – 416 с.: ил. – (Мир познания).
5. Ткач М. И., Какабадзе Н. В. Тайны рыцарских орденов – М.: РИПОЛ КЛАССИК, 2002. – 432 с.: ил.. – (Все загадки Земли).
6. Спеваковский А. Б. Самураи – военное сословие Японии. М., Главная редакція восточной литературы изд-ва “Наука”, 1981.
7. Сарбей В. Г. и др. история Украинской ССР: Учебн. Пособ. для 8-9 кл. / В. Г. Сарбей, Г. Я. Сергиенко, В. А. Смолий; Под ред. В. Г. Сарбея. - К.: Рад. шк., 1989. – 272 с.:ил.
8. Энциклопедия для детей. Т.1. Всемирная исторя / Сост. С. Т. Исмаилова. 3-е изд. перераб. и доп. – М.:Аванта +, 1996. – 704 с.: ил.
9. Народна пам’ять про козацтво - Запоріжжя: “Интербук”, Запорізький центр, 1991. 160 с.