Обзор: Холодный яр

Холодный Яр

* Историческая справка

«У назві «Холодний Яр» є якась таємнича, притягальна і магічна сила. Чимало легенд пов'язано з її походженням. Жителі села Мельники та навколишніх сіл розповідають, що колись в цих місцях бував великий київський князь Ярослав Мудрий. Уподобавши цю місцевість, він подарував її своєму воєводі Мирославу, який побудував на плоскогір'ї городище-фортецю і оточив її високими земляними валами та глибокими ровами. Йдучи в похід захищати Київ від печенігів, воєвода наказав дружині Мотрі берегти фортецю від ворогів... Мирослав повертався з походу з перемогою. Коли їхні човни наближалися до пристані (тоді західний рукав Дніпра ще омивав підніжжя Скіфського городища), воєвода вирішив перевірити пильність захисників фортеці. Він наказав переодягтися в одежу печенігів і підняти на човнах прапори, захоплені у ворогів. Як тільки перші човни підпливли до пристані, Мотря наказала вийти із засідки і бити ворогів. Першими ж стрілами Мирослав був убитий.

Для увічнення його пам'яті Мотря збудувала монастир, а сама пішла в черниці. З того часу ця обитель називається Мотронинською. Монастир, який з усіх сторін оточували непролазні лісові хащі, став своєрідною фортецею, яка мала значне стратегічне значення. Інша легенда свідчить, що в часи моноголо-татарської навали в лісових хащах над річкою Сріблянкою заховалася Меланка Холодна з дітьми. З часом до неї приєдналися інші втікачі і виникло поселення з назвою Холодне. Ніби з тих пір і ліси навколо нього назвали Холодноярськими.

Ймовірно, що назва «Холодний Яр» має кліматологічне походження. Як відомо, в глибоких лісистих улоговинах і балках влітку збирається холодне повітря і з них завжди тягне прохолодою. Тому місцеві жителі і назвали цю територію Холодним Яром.

Крім дерев-пам'яток природи, в цьому урочищі є велика кількість пам'яток археології, історії, культури і природи, вивченню яких присвятив все своє життя колишній лісничий Креселецького лісництва Олександр Андрійович Найда. Не за службовим обов'язком, а за велінням серця великий патріот України по крихтах збирав інформацію з різних джерел про Холодний Яр і склав детальну схему розташування основних історичних, природних та інших об'єктів урочища. За його безпосередньої участі і під його керівництвом були встановлені пам'ятні знаки у багатьох історичних місцях лісового масиву.

За кількістю унікальних археологічних, історичних, наукових і надзвичайно цінних природних об'єктів, а їх нараховується тут понад 150 найменувань, Холодний Яр посідає перше місце в Україні. В лісовому масиві і на полях навколо нього скрізь розкидані кургани-могильники різних епох. Більшість їх за останні десятиріччя зрівняли з землею. Вчені знайшли незаперечні докази проживання тут наших предків з прадавніх часів і ніякі катаклізми, війни та спустошення не призводили до заміни на цих землях автохтонного населення. «Автографи» минулого трапляються тут буквально на кожному кроці, тут все дихає історією, історичним минулим нашого народу.

Глибоке враження від перебування в цих місцях зберігається у відвідувачів назавжди. В Холодному Яру археологи знайшли сліди всіх археологічних культур, починаючи з трипільської землеробної культури, яка зародилася в лісостеповій зоні України за п'ять-чотири тисячі років до Різдва Христового. В Холодноярських лісах збереглися залишки кількох древніх городищ, оточених височенними земляними валами, висота й ширина яких ще й тепер вражає людину, а також руїни підземних церков і печер. Загальна довжина земляних валів становить тут понад 60 км. З древніх городищ і фортець, підземних церков і печер з предковічних часів долинає до нас зворушливий відгомін життя і боротьби наших пращурів.

Місцеве населення вірить, що колись основні городища з'єднувалися між собою підземними ходами, довжина яких складала тоді 15 км. Велика кількість провалів у землі підтверджує цю легенду. Тепер важко навіть уявити, скільки потрібно було робочої сили і часу, щоб у ті прадавні часи побудувати такі велетенські оборонні споруди. Отже, в часи сивої давнини територія Подніпров'я була густо заселена. Можна також гадати, що тоді існувала якась централізована держава, яка могла зібрати величезну кількість людей для побудови вищезгаданих оборонних споруд, підземних ходів та городищ. Найбільше городище — Скіфське або Мотронинське (VI ст. до н.е.). Воно знаходиться в центрі Холодноярського плоскогір'я. В центрі городища височіє пам'ятник архітектури Троїцька церква Мотронинського монастиря.

Скіфське городище внесено до переліку пам'яток культури, що мають міжнародне значення. З плоскогір'я, круті схили якого ще й тепер вкриті густим дубовим лісом, відкриваються чудові краєвиди на далекий Дніпро, руїни Онуфріївського монастиря, навколишні поля, луки, ліси та мальовничі села, З цієї височини в ясну погоду видно навіть місто Черкаси, відстань до якого становить майже 30 км. На Кізевій горі, що знаходиться неподалік Холодноярського плоскогір'я, височенні вали оперізують ще одне древнє городище площею 150 га. Скрізь на території Холодного Яру і навколишніх полях височіють кургани-могильники скіфської доби та пізніших епох і найбільша серед них — Великодня могила. В кварталах 39 і 49 Креселецького лісництва є велика кількість могил козацької доби. Земляні вали і більшість курганів-могильників насипані задовго до нашої ери і вкриті тепер віковими дубовими лісами. Вали було збудовано тоді, коли територія тут була ще безлісною. Цей факт ще раз підтверджує, що ліс наступає на степ, якщо цьому не заважає людина.

Холодний Яр — це реліктовий лісовий масив, який, незважаючи на відносно малу — понад 7000 гектарів площу — має величезне історичне значення. Рельєф ХЯ горбистий, з великою кількістю глибоких балок з крутими схилами, які місцеве населення називає ярами. Кожне урочище, балка, поле, лісок, річечка і струмок має свою промовисту назву.

Найглибша і найдовша балка називається Холодний Яр, а від неї і вся територія навкруги носить цю назву. Є тут яри Кириківський, Святий, Чорний, Січовий, Гайдамацький, Циганський, Поташний, Гадючий, Червоний, Кривенків, Скарбний, Чернечий та інші. Загальна довжина балок-ярів та їх відгалужень орієнтовно становить 250км. Одне з найбільших підвищень носить назву Великодня гора, де за легендою ніби перепоховано прах великого Гетьмана Богдана Хмельницького та його сина Тимоша, а також гетьманські скарби. Є тут гайдамацькі криниці, урочище Ратище, Гута, Гульбище, Кізева гора, Буда (буда — будівля, де зберігали поташ) і Склик. По днищах балок протікають 150 джерел, струмків та річечок. Найбільші з них мають назви: Сріблянка, Смотрич, Жаб'я, Осота, Косарка, Шумка, Чорнобривка, Лубенка, Розянка, Суботь, Холодна, Лаврусиха, Некрасиха та інші. Всі ці річечки — притоки Тясмину.

В центрі Холодного Яру знаходиться плоскогір'я з діаметром у поперечнику до трьох кілометрів. Висота над рівнем моря — 224 м. Колись, ще й в часи Київської Русі, Дніпро, а за іншими даними один з його великих рукавів, омивав плоскогір'я з північної сторони, а біля його підніжжя була пристань. В зв'язку з різними геологічними катаклізмами Дніпро змінив своє річище і відступив на значну відстань від ХЯ. Там, де колись знаходилось річище Дніпра, протікає тепер річечка Ірдинь і розташоване величезне Ірдинське болото.

Холодноярське плоскогір'я і глибокі балки-яри — це залишки древньогірської системи. Геологи доводять, що мільйон років тому територія Холодного Яру була північною стороною п'ятдесятикілометрового кратера вулкану, в центрі якого знаходиться с.Бовтишка Олександрівського району Кіровоградської області. З-під землі на схилах балок б'ють джерела з надзвичайно смачною і холодною — навіть влітку — водою. Жителі навколишніх сіл вважають її цілющою і вживають «від всіх хвороб». Очевидно, це так, бо місцеве населення відзначається довголіттям і добрим здоров'ям: тут часто зустрічаються люди віком понад 90 і навіть сто років. На базі криниці в с.Жаботин, яку люди називають Святою, діє завод мінеральних вод. Підземні джерела живлять лісові озера, річечки. Ще порівняно недавно в Холодному Яру нараховувалось 27 озер і ставків з площею водяного дзеркала 36 гектарів. Тепер залишилося їх п'ять з водною поверхнею до трьох гектарів.

В районі Холодного Яру незліченну кількість разів напасники вщент руйнували міста і села, але ті знову і знову відроджувались. Тут у тугий вузол заплелися вирішальні шляхи історії України. Це урочище завжди було форпостом українців у боротьбі за волю. Відчуваючи силу Холодного Яру, вороги намагалися оминати густі Холодноярські нетрі.

В часи існування Запорізької Січі територія на південь від Холодного Яру входила до складу «Вольностей запорізьких козаків». Холодний Яр і Чорний ліс були прикордонною зоною. До ліквідації Запорізької Січі (1775 рік) Холодний Яр був пересильним пунктом на шляху до острова Хортиці. Втікачі, які добиралися в цей район, вважали себе вільними.

Після прийняття християнства в цих краях виникло чимало монастирів, а Холодний Яр став притулком для чернецтва. Монастирі відігравали тут особливу роль. Всі вони мали товсті, метрові стіни і були оточені високими земляними валами та глибокими ровами. Обителі були не лише фортецями, а й останнім притулком для православних, які тікали в південні райони, зокрема Черкащини, рятуючись від покатоличення і сваволі польських магнатів.

У XVIII ст. крім Мотронинського монастиря між Ржищевом і Чигирином нараховувалося ще чотирнадцять монастирів: Чигиринський, Медведівський, Жаботинський, Мошногірський, Ірдинський, Корсунський, Онуфріївський, Богуславський, Трахтемирівський та інші. Всі вони, як і Мотронинськнй монастир, знаходилися серед лісів, в добре захищених місцях.

Після поразки повстанців С.Палія сваволі поляків і знущанню їх над українцями вже не було меж. Польські магнати посилили полонізацію українського населення, закривали православні храми і монастирі, передавали їх католикам та уніатам або здавали в оренду євреям. Польський гніт викликав національно-визвольний рух гайдамаків, який у 30, 50, 60-х роках XVIII ст. переріс у загальнонародне повстання. В тридцятих, п'ятдесятих і наприкінці шістдесятих років XVIII ст. гайдамаки звільнили від польських магнатів значну частину Правобережної України. Проте щоразу поляки за допомогою російських військ топили повстання в народній крові і посилювали національно-релігійний гніт. Кожного разу повстанці відступали в Холодноярські ліси: збирали тут сили і знову йшли в бій. Гайдамацький рух був своєрідною формою партизанської боротьби українського народу проти поневолювачів, центром якої був Холодний Яр.

Борців за волю України почали називати гайдамаками на початку XVIII ст. В офіційних документах уперше цю назву вжив у 1717 році регіментар української частини королівських військ Ян Ганецький.

В 30-х роках XVIII ст. в Холодному Яру була організована Холодноярська Січ. Цей ліс на десятки років став головною базою гайдамаків. В тридцяті роки їх очолювали Верлан, М.Грива та І.Жила, в 40-х роках Гнат Голий, Г.Похилий, С.Неживий, в 1768 р. — Максим Залізняк. Діяли тут й гайдамацькі загони під проводом Шелеста, Писаренка, Медвідя, Теслі, Письменного, Швачки, Журби, Бондаренка, Москаля, Середи, Чорного, Бороди, Рудя, Тарана, Невінчаного, Беркута... Великий дзвін Мотронинського монастиря десятки років кликав гайдамаків на боротьбу з гнобителями, а його настоятелі освячували зброю повстанців. Не зважаючи на поразки, гайдамаки повставали знову. Вони вважали, що померти за віру і свободу — свята справа.

Боротьба проти поневолювачів посилилась після Брестської церковної унії 1596 року. Православна церква стала тоді керманичем національно-визвольного руху. В цій боротьбі значну роль відіграв Мотронинський монастир...

За відмову українців прийняти унію поляки вішали, четвертували, саджали на палі, палили хати, забирали майно, закривали та оскверняли церкви. Все це викликало загальнонародне повстання під назвою Коліївщина, центром якої став Холодний Яр.

Звучання великого дзвону Мотронинського монастиря почули тоді не лише у Варшаві і Санкт-Петербурзі, а й у інших країнах Європи та Азії. 18 травня (за старим стилем) у Мотронинському монастирі повстанці, яких очолив Максим Залізняк, відслужили молебень, освятили зброю і пішли на боротьбу з поневолювачами...

У XVIII ст. землі на південь від Холодного Яру і Чорного лісу зайняли російські війська і на значній території поміж українськими поселеннями з'явилися села молдаван, хорватів і сербів. Незабаром імператриця віддала сербам споконвічні козацькі землі – Чорний ліс.

Після знищення Запорізької Січі Катерина II роздала землі запорожців своїм фаворитам. На цих угіддях, як писав Тарас Шевченко, «байстрюки Єкатерини сараною сіли». Григорій Потьомкін, Самойлова, Давидови, Раєвські, Бобринські... Росіяни розпочали масові вирубки лісу. В 1778 р. Росія почала будувати кораблі на Чорному морі, і Холодний Яр, Черкаський бір та Чорний ліс стали основними постачальниками деревини для російського флоту. Значна частина лісів була передана військовим поселенням, які було ліквідовано лише 1858 року. У другій половині XIX ст. господарем великих площ ланів та лісів став знаменитий цукрозаводчик, благодійник Микола Артемович Терещенко. Саме він став власником Холодноярських лісів. Після поразки Коліївщини населення Холодноярської округи ніколи не втрачало надії на волю і за першої нагоди знову ставало до боротьби зі своїми гнобителями. Царсько-російські сатрапи називали повстанські загони, які діяли в Холодноярських лісах у 30-х роках XIX ст. розбійницькими, а учасників селянських заворушень 1873 року — розбійниками. Повстання охопило тоді понад 50 сіл Чигиринщини і було придушено лише через два роки. В історію воно увійшло під назвою Чигиринська змова.

В 1877 році народовольці активно формували з холодноярських селян нелегальну організацію, яка нараховувала майже 1000 осіб. 1877 року її було викрито і багатьох учасників селянського товариства «Таємна дружина» заарештовано. В 1906 р. есери, серед яких був і Яків Водяний, майбутній Холодноярський отаман, планували повстання на Чигиринщині — очевидно грунт до повстання був тут готовий і тоді.

В 1918-22 рр. «повіяв новий огонь з Холодного Яру». Боротьбу за незалежність України очолили брати Чучупаки з села Мельники.

Останнім часом прогресивні українські газети та журнали опублікували деякі матеріали про героїв Холодного Яру, а 28 жовтня 1995 року з ініціативи Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України» відкрито меморіальну дошку, на якій викарбовано:

«Тут, в Холодному Яру, в 1918-22 рр. українці на чолі з отаманами Чучупаками підняли повстання за свободу українського народу. Вічна слава Холодноярським Героям!»

З року в рік зростає продуктивність і якість лісів Холодного Яру. Проте історико-археологічні та архітектурні пам'ятки урочища все більше і більше деградували. Починаючи з 20-х років XX ст. сучасні нащадки волелюбних запорожців і гайдамаків систематично їх руйнували. Сумне враження справляє урочище Гайдамацької криниці — невеличкий лісовий ставок, в якому гайдамаки святили зброю. Ставок замулився і перетворився на болото. Вздовж дороги до ставка видно сміття і побиті пляшки. В підземних печерах, доступних для відвідувачів, також повно сміття, стіни списані різними «автографами».

Занепад Холодного Яру розпочався на початку 20-х, коли закрили Мотронинський монастир. Років 30 тому занепад місцевих пам'яток досягнув апогею. Увесь монастирський парк і сад з багатовіковими деревами горіха волоського, каштана та інших цінних деревних порід за розпорядженням колишнього голови колгоспу села Мельники (землі навколо монастиря належать цьому господарству) — знищено. З метою збільшення рільничих угідь зрубали і розкорчували не лише плодові і горіхові сади та каштанові алеї, але й довели все до страшенного запустіння. Тоді ж зруйнували рештки монастирських споруд, розорали деякі скіфські кургани і козацькі могили, знищили надмогильні плити і пам'ятники. Знищення пам'яток історії, культури та архітектури, зокрема величних храмів, які вистояли багато віків, свідчить про ступінь морального і духовного розтління керівників різного рівня. Ті, хто замахнувся на святині нашого народу, добре усвідомлювали, що вони коять. Знищуючи вищезгадані пам'ятки, окупанти намагалися стерти історичну пам'ять українців. Написи на храмах, руйнування і засмічення святих місць свідчать, до якого розтління можуть дійти люди. Недавнє минуле Холодного Яру справляє вкрай гнітюче враження.

Початки Холодноярської організації (1917 – 1922 рр.) губляться у давнині, адже ще з часів Київської Русі тут існувала військова організація у вигляді залоги смілянського воєводи Мирослава, якому ці землі подарував Ярослав Мудрий. «Мирослав збудував тут городище, обніс його високим земляним валом, створив різноманітні укріплення у відрогах ярів, побудував печери, дві підземні церкви і підземну в'язницю».

У пам'ять про трагічну загибель Мирослава у 1036 році його дружина Мотря побудувала монастир, названий її ім'ям. Упродовж віків поруч із релігійним відігравав він і військове значення. Дочка Мотрі Ганна в 1074 році неподалік Мотриного побудувала ще один монастир - Жаботинський. Він також став військово-релігійним осередком.

У XIII столітті в хащах Холодного Яру виникли давньоукраїнські поселення, орієнтовані не стільки на мирну працю, скільки на збройний захист від кочових племен степу, на межі якого і розкинувся Холодний Яр. Всього у Холодному Яру знайдено рештки 23 городищ, що постали як селища-фортеці (частина - задовго до нашої ери). Як зауважив багатолітній лісничий Холодного Яру Олександр Найда, «від часів Київської Русі мешканці холодноярських сіл завжди були активними творцями своєї історії», тобто воїнами, точніше, воїнами-хліборобами. Не дивно, що територія на південь від Холодного Яру входила до складу Вольностей запорозьких козаків, а ХЯ став своєрідним пересильним пунктом для втікачів від панщини, які прямували на Січ. Доки поляки не збудували Кодак, кожний, хто досягав Холодного Яру, ставав вільною людиною.

Тісно пов'язані з цим краєм військові походи Дмитра Байди-Вишневецького, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Марка Жмайла, Павла Павлюка (Бута), Дмитра Гуні. У 1648 - 1660 роках, коли Чигирин став гетьманською столицею, Чигиринщина з її Суботовим та Холодним Яром опинилася в політично-військовому центрі України. Саме на Чигиринщині творилася Українська держава, саме сюди їхали посли зі Стамбула, Варшави, Швеції, Ватикану, Венеції, Москви...

Після падіння держави Гетьмана Богдана Хмельницького і поразки Івана Мазепи ХЯ на десятки років став основною базою, а якщо говорити поетично, то серцем гайдамаччини, зокрема, у 30-х роках XVIII століття тут було засновано Холодноярську Січ. У різні роки гайдамаків очолювали сотник Верлан, отамани М. Грива та І. Жила. В 40-х роках XVIII століття в Холодному Яру стояли табором козаки на чолі з Гнатом Голим, Г. Похилим Гайдамацький рух 30 - 60-х років XVIII століття на Правобережній Україні, як зазначав професор Павло Вакулюк, став «своєрідною формою партизанської боротьби українського народу проти поневолювачів, центром якої був Холодний Яр... Діяли тут і гайдамацькі загони під проводом Шелеста, Писаренка, Медвідя, Теслі, Письменного, Швачки, Журби, Бондаренка, Москаля, Середи, Чорного, Бороди, Рудя, Тарана, Невінчаного, Беркута...». Абсолютно логічно, що саме в Холодному Яру, в Мельниках, Медведівці, Жаботині й Буді наприкінці травня 1768 року почалася Коліївщина, провідником якої став Максим Івович Залізняк із м. Медведівки. Великий дзвін Мотриного монастиря почули тоді не лише у Чигирині, Черкасах, Умані, Каневі, але й у Києві, Варшаві, Санкт-Петербурзі і Стамбулі.

Одним із героїв Коліївщини став отаман Неживий (Семен Мусієнко), який на чолі великого загону діяв на Чигиринщині, Смілянщині, Черкащині, Канівщині...

І в ХIХ столітті ХЯ висловив рішучу незгоду з поневоленням українського народу: в 1830-х роках тут знову збиралися гайдамацькі ватаги, зокрема, під проводом Устима Кармелюка. Зрозуміло, що російські окупанти називали їх «розбійницькими». «Розбійниками» нарік окупант і учасників селянського повстання на Чигиринщині у 1873 році. Повстання охопило тоді понад 50 сіл Чигиринського повіту. Особливо багато учасників «Чигиринської змови» (під такою назвою повстання увійшло в історію) виявилося у с. Головківці і м. Медведівці. Царські війська довго не могли тоді прибокати повсталих. Лише через два роки їм вдалося досягти тимчасового успіху . У холодноярських селян були як політичні, так і економічні вимоги, а саме: повернення від поміщиків колишніх козацьких земель і прав та вольностей Україні . «Із 917 осіб, притягнутих до суворої відповідальності, 600 селян було із сіл Холодного Яру».

Та, попри викриття «Чигиринської змови» і масові репресії, холодноярські селяни не змирилися. І невдовзі спільно з народовольцями холодноярські селяни почали творити нову нелегальну організацію під назвою «Таємна дружина», яка нараховувала близько тисячі осіб. 1877 року її було викрито і багатьох підпільників заарештовано. І в 1905 році «хвилювалися райони, які облягали Холодний Яр», тобто відбувалися селянські заворушення. В історію вони увійшли як «Чігірінскіє аґрарниє волнєнія». В 1906 році есери, серед яких був і майбутній холодноярський отаман Яків Водяний, планували підняти нове повстання на Чигиринщині.

Бунтівний дух Холодного Яру сягнув навіть царської армії: під час Першої світової війни в 418-му Олександрівському полку солдат Іван Коваль створив підпільну організацію «Холодний Яр», метою якої було поширення серед солдатів українознавства. В серпні 1917 року до цієї організації вступив і штабс-капітан Григорій Яковенко, майбутній отаман і член Холодноярського повстанкому.

Хмельниччина, Коліївщина, «Чигиринська змова», «Таємна дружина», «Чігірінскіє аґрарниє волнєнія» - все це передісторія Холодноярської організації доби Визвольних змагань початку ХХ століття. І творилася Холодноярська республіка на тих самих землях, у тих же селах, містечках і містах, що й Коліївщина: Медведівці, Мельниках, Буді, Жаботині, Чубіївці, Білозір'ї, Смілі, Черкасах, Умані... Не дивно, що більшовицькі окупанти називали Холодноярську організацію «чем-то вроде петлюровской «Запорожской Сечи», тобто самі вбачали зв'язок поколінь борців за свободу рідного краю. А історик-чекіст Б. Козельський у своїй книзі про «петлюрівське» повстанство писав, що «затуманена своєрідною романтикою гайдамаччини молодь постачала бандитські (читай: повстанські. – Р. К.) загони...»

В добу Визвольних змагань, що почалися Лютневою революцією 1917 року, початки збройної організації Холодного Яру слід шукати у відродженому Вільному Козацтві. Саме воно заклало перші клітини не тільки Холодноярської організації, а й усього повстансько-партизанського руху, який охопив Україну в 1918 - 1920-х роках. Чимало творців Вільного Козацтва сформували й очолили повстанські загони, що вели збройну боротьбу проти окупантів - червоних і білих. Йдеться про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Ананія Волинця, Овсія Гончара-Бурлаку, Івана Полтавця-Остряницю, Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю, Павла Солонька, багатьох інших. Так, до збройних сил Холодного Яру входив партизанський загін звенигородського отамана Семена Гризла, якого ще у березні 1917 р. було обрано кальниболотським курінним Вільного Козацтва, а у квітні (за н. ст.) - першим кошовим (звенигородським) Вільного Козацтва. Зрозуміло, не тільки Гризло, а й багато інших організаторів Вільного Козацтва стали пізніше творцями Холодноярської організації. Серед них слід згадати Івана Полтавця-Остряницю (уродженця с. Балаклії, що під м. Смілою) та смілянського полковника Вільного Козацтва Якова Водяного, Якова Мамая-Щирицю і Павла Солонька з с. Боровиці на Чигиринщині. Вільне Козацтво та повстансько-партизанський рух настільки переплетені, що інколи важко знайти грань між ними. Визначаючи дату зародження Холодноярської організації - формації наскрізь козацької, слід брати за відлік саме березень - квітень 1917 року, тобто час творення перших відділів Вільного Козацтва на Звенигородщині та Чигиринщині. Другою відправною датою можна вважати 3 (16) - 7 (20) жовтня 1917 року, коли в колишній гетьманській столиці - м. Чигирині - відбувся Перший з'їзд Вільного Козацтва, який не лише задекларував на всю Україну відродження козацтва, але й дав потужний імпульс стихійному творенню українських збройних сил. Найсильнішим він був у центрі його виникнення, тобто, на Чигиринщині.

Однією з перших клітин Холодноярської організації став відділ самооборони с. Мельників, який на прохання ігумені Мотриного монастиря створив і очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупак. Мета формування - захист скарбів Мотриного монастиря від російських дезертирів, які тікали із фронтів Першої світової додому. Чисельність першого мельничанського відділу самооборони становила 22 козаки.

Юрий Горлис-Горский «Холодный Яр».

Першою відомою акцією мельничанських козаків була реквізиція зерна в садибі пана Ярузальського у с. Зам'ятниці, зібраного для німецького війська, повернення його селянам та арешт німецьких солдатів, яких помістили у підвали Мотриного монастиря. Щоправда, ця акція для холодноярців завершилась плачевно: в Мотриному монастирі їх атакувала німецька армійська частина, що підійшла зі Старої Осоти. Врешті, мельничанський відділ було роззброєно.

Згодом, очевидно, вже в час підготовки до антигетьманського повстання, селяни Мельників звернулися до Василя Чучупака, який був не тільки старшим від брата Олекси, але й мав вище військове звання - прапорщик (Олекса - рядовий царської армії), - створити новий відділ, що той і здійснив. Збройний відділ складався з 400 селян, серед яких було багато родичів братів Чучупаків: куми, свати, дядьки, двоюрідні брати, небожі. Ймовірно, частину зими та початок весни «чучупаківці» провели в лісі, час од часу вступаючи у збройні сутички з червоними. Про це свідчить доповідь голови Чигиринського повітового виконавчого комітету Брайка: «В той мент не була ще цілком знищена банда в повіті так званого Чучупаки, котра містилася в лісі в Холодному Ярі. Тоді той самий Чучупака став стягать свої сили до Яру і після повітового з'їзду Ради 10, 11, 12 квітня він підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність, але був розбитий нашими червоноармійцями до щенту і розігнан».

До «Холодноярської держави» входили села і хутори, розташовані безпосередньо на території Холодноярського лісового масиву, а саме: Суботів, Чмирівка, Рублівка, Полуднівка, Новоселиця, х. Вдовичий, Іванівка, Матвіївка, Головківка, Ївківці, х. Кресельці, Мельники, Медведівка, Зам'ятниця, Деменці (тепер Чигиринського району Черкаської області), Лубенці, Куликівка, Жаботин, Завадівка, Флярківка, Михайлівка, Ребедайлівка, Ревівка, Косари, Грушківка нинішнього Кам'янського району Черкаської області, Чубіївка Черкаського району, Голов'ятине, Залевки, м. Бузуків, Сунки, Плескачівка, х. Шевченків Смілянського району та Іванківці, Триліси, Любомирка, Базиківка, Стара Осота, Нова Осота, Бірки, Нижчі Верещаки, Вищі Верещаки, Цвітна Олександрівського району нинішньої Кіровоградської області. Не всі вони в 1919 році підпорядковувались Холодноярській організації. Наприклад, Суботів, Янич, Ївківці, Новоселиця, Чигирин становили вотчину суботівського отамана Свирида Коцура, засновника Чигиринської республіки, супротивника Василя Чучупака. Лише після загибелі (чи зникнення?) Свирида Коцура у квітні 1920 року ці населені пункти приєдналися до Холодноярської організації.

Однак цим володіння Холодного Яру не обмежувалися: керівництво Холодноярської організації визнавали й прибережні села (вгору по Дніпру до Черкас: Рацеве, Тіньки, Боровиця, Топилівка, Сагунівка, Худяки, Бужин, Леськи та інші), чигиринські села, що розкинулися на берегах Тясмина (Погорільці, Чорнявка, Трушівці, Худоліївка та інші). Підпорядковувались Холодному Ярові й вереміївські отамани Панас Келеберда та Іван Савченко-Нагірний (Золотоніський повіт Полтавської губернії, тепер Чорнобаївський район Черкаської області), отаман із с. Балаклії, що за м. Смілою у бік Києва, Іван Полтавець-Остряниця, смілянський отаман Яків Водяний, Голова Уманського повстанкому Петро Дерещук (відповідно і села Уманського повіту), отаман Петро Кучма з с. Аджамки, що неподалік м. Єлисаветграда (нині Кіровоград), Єлисаветградський повстанком на чолі з Тихоном Березняком, а отже і села Єлисаветградського повіту, значна частина Олександрійського і Звенигородського повітів, мліївський ватажок Трохим Голий-Бабенко, отамани з Криворіжжя Ялисей Лютий-Черевик, Іванов, Кость Пестушко (Степовий-Блакитний) та багато інших. Справжні межі «Холодноярської держави» ще належить з'ясувати.

Кам'янка — Засновано Кам'янку на початку XVII ст. кріпаками-втікачами з Поділля, Київщини, Полтавщини, які селилися на кам'янистих берегах річки Тясьмину (звідси й назва поселення). Вперше слобідка Кам'янка згадується в історичних документах періоду визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Рятуючись від народного гніву, її власник Житкевич утік до Польщі, а Кам'янку 27 березня 1649 року було передано в спадкове володіння Богдану Хмельницькому. Через п'ять років цар Олексій Михайлович жалуваною грамотою підтвердив права Хмельницького на неї. Після Андрусівського перемир'я 1667 року, коли Правобережна Україна знов відійшла до шляхетської Польщі, до Кам'янки прибув новий управитель маєтками Житкевичів. Разом з уніатським протопопом Лаврентієм вони силоміць ополячували населення, нав'язували уніатську віру. Ігумен православного Мотронинського монастиря в листі до польського короля писав, що уніати вриваються в церкви, б'ють священників, накладають на селян великі грошові штрафи.

З 1730 року Кам'янка перейшла у володіння магнатів Любомирських. За тодішнім адміністративним поділом вона була центром Кам'янського ключа, який входив до складу Смілянського староства. В 1756 році Кам'янці надано статус містечка. Основну його частину обнесено високою дерев'яною стіною з сторожевими баштами, перед стіною викопано глибокий рів. У центрі містечка розміщувалися дерев'яний будинок управителя та різні службові приміщення. Далі один до одного тулилися будинки міщан, селян, кріпаків. У 1787 році кам'янський маєток продано князю Г. Потьомкіну, який разом з іншими населеними пунктами подарував його своїй племінниці К. М. Самойловій. Вийшовши заміж за Л. Д. Давидова, вона оселилася в Кам'янці.

На початку 20-х років XIX ст. її молодший син полковник В. Л. Давидов, учасник Вітчизняної війни 1812 року — пішов у відставку й оселився в Кам'янці. У нього часто гостювали його бойові товариші генерал М. М. Раєвський, що жив неподалік у своєму маєтку в с. Бовтишці, генерал О. П. Єрмолов, прославлений партизан і поет Д. В. Давидов та інші.

Саме в той час Кам'янка стала одним з центрів декабристського руху на Україні. В. Л. Давидов, який 1820 року вступив до «Союзу благоденства», зблизився з керівником Південного товариства декабристів П. І. Пестелем і брав активну участь удіяльності товариства. Давидов віддав у розпорядження декабристів свою кам'янську садибу. На нарадах були присутні П. І. Пестель, С. І. Муравиов-Апостол, М. П. Бестужев-Рюмін, М. Ф. Орлов, І. Д. Якушкін та інші. Тут обговорювалась програма майбутнього республіканського устрою Росії «Руська правда» П. І. Пестеля, розроблявся план повстання.

Протягом 1820-1822 рр. до Кам'янки кілька разів приїздив О. С. Пушкін. Вперше він прибув сюди в листопаді 1820 року і гостював майже 4 місяці. Тут він познайомився з родиною Давидових. Під час перебування в Кам'янці ним були написані вірші «Нереїда» («Серед зелених вод, що пестують Тавріду...»), «Я пережив свої бажання», закінчено поему «Кавказький бранець».

1823 року керівники Кам'янської управи їздили до Петербурга, де брали участь у переговорах представників Південного і Північного товариств про їх об'єднання та спільну боротьбу проти самодержавства. Поразка виступу декабристів на Сенатській площі 14 грудня 1825 року тяжко відбилася на моральному стані членів Кам'янської управи. Під час підготовки і в ході повстання Чернігівського полку В. Л. Давидов зайняв вичікувальну позицію. В 1826 році його було засуджено до 20 років каторги, але через 13 років переведено до розряду поселенців Красноярського краю, де він і помер у 1855 році. Після заслання В. Л. Давидова, кам'янська садиба залишилася за його родиною. 1845 року тут налічувалося 1487 ревізьких душ, з них вільних — 662, кріпаків — 825. Отже основну масу населення становили закріпачені селяни. Вони працювали не тільки на поміщицьких ланах, а й на промислових підприємствах, збудованих Давидовими для переробки сільськогосподарської продукції. Ще 1820 року в урочищі Рудні споруджено винокурний завод, продуктивністю 7,2 тис. відер горілки на рік. 1844 року стала до ладу цукроварня, де працювало 420 кріпаків. Давидови мали ще й суконну фабрику.

Одночасно з розвитком промисловості у містечку все ширше розгорталася торгівля. 1842 року тут було п'ять купців 3-ї гільдії, які мали близько 30 крамниць і рундуків. Кожної неділі відбувалися базари, річний оборот яких досягав 7 тис. крб. Економічному розвитку Кам'янки сприяло її зручне географічне розташування. Тут перетиналися три шляхи, якими рухався безперервний потік підвід з товарами: з Києва на Катеринослав, від Дніпра й Черкас вглиб херсонських степів, з Чигирина до торговельного містечка Златополя.

Історія містечка другої половини XIX ст. тісно пов'язана з іменем П. І. Чайковського. Вперше великий російський композитор приїздив до своєї сестри Олександри Іллівни, яка була дружиною сина декабриста В. Л. Давидова, у 1865 році. Відтоді протягом майже 30 років Кам'янка стала для композитора другим домом. Щоб створити братові сприятливі умови для творчості, Давидова відвела для нього маленький флігель на три кімнати. Останній раз Чайковський приїздив до Кам'янки незадовго до смерті у січні 1893 року. Тут і у Вербівці (за 12 км від Кам'янки) він працював над операми «Мазепа», «Євгеній Онєгін», «Орлеанська діва», над балетами «Лебедине озеро», «Спляча красуня», 2-ю симфонією, 2-м фортепіанним концертом, збірником п'єс «Пори року». В Кам'янці він збирав і вивчав українські народні пісні, мотиви яких було використано ним у його творах.

Сміла неодноразово привертало увагу істориків, археологів України. Про те, що Сміла та її околиці були заселені ще здавна, свідчать залишки давніх поселень та численних курганів, виявлених у різних частинах міста та поблизу нього. Два значних древніх городища та 44 кургани вперше були досліджені у 1879-1883 роках О.О.Бобринським, онуком власника Сміли графа Олексія Олексійовича Бобринського. Ці знахідки датуються приналежністю частково до кам’яного віку, частково до бронзового.

Достовірні відомості про виникнення Сміли з’являються у ХVІ столітті в документах Великого князівства Литовського: на місці хутора в 1542 році з’являється поселення Яцькове-Тясмино. В 50-х роках ХVІІ століття з’являється сучасна назва поселення – Сміла. Населений пункт із такою назвою позначено і на карті французького інженера Боплана. З назвою міста пов’язана легенда, яку записав граф Л.О.Бобринський: “Якась – то дівчина провела воїнів через важкодоступне болото в тил до ворога. Вони перемогли тьму-тьмущу ворогів у кривавій битві, але дівчину не вберегли. Поховали воїни героїню над Тясмином і назвали її Смілою, а містечко Тясмин на її честь назвали Смілою”.

З 1648 року Сміла – сотенне містечко, що відносилося до Чигиринського полку. У 1654 році переяславський полковник Павло Тетеря випросив у Москві в царя грамоту на Смілу, а в 1658-1659 роках її власником був полковник Данило Виговський.

За Слободищенським трактатом 1660 року на цих землях відновлена влада Речі Посполитої і Сміла переходить у власність Олександра Конецпольського. Постійні битви, свавілля поляків, наскоки татар і турків – все це призвело до розорення й спустошення Смілянщини. Багато жителів Сміли вимушені були покинути рідну землю, перейти на Лівобережжя.

Відродження Сміли розпочинається у ХVІІ столітті. З’явилися умови для заселення покинутих земель. Власниками Сміли й околиць стають польські вельможі князі Любомирські. Щоб захистити свій маєток від нападу, Любомирські в 1742 році в Смілі побудували дерев’яний замок, а містечко окопали валом і обнесли частоколом.

На протязі 30 – 60 років Смілянщина була осередком гайдамацького руху, центром боротьби селянства й козацтва в роки Коліївщини 1768 року.

У 1787 році, зважаючи на неспроможність захистити себе від нападів гайдамаків, князь Ксаверій Любомирський продає землі, що належали йому в цих місцях, князю Потьомкіну Тавричеському. По його смерті володіння переходить в 1793 році до племінника – графа Олександра Самойлова. У тому ж році Правобережжя Дніпра входить до складу Російської імперії. Сміла стає повітовим центром, але через рік присутні місця переводяться в Черкаси. Із січня 1795 року Сміла – містечко Черкаського повіту.

1838 рік. Починається нова епоха в розвитку містечка. Воно стало власністю графині Софії Олександрівни Бобринської (до шлюбу Самойлова). З цього часу починається промисловий ріст містечка, що згодом дозволило стати йому одним із промислових центрів півдня Російської імперії. В 1838 році графом Олексієм Олексійовичем Бобринським, родоначальником смілянської гілки роду Бобринських, був збудований цукробуряковий завод, а через 2 роки - цукрорафінадний. В середині ХІХ століття починають діяти підприємства інших власників: два шкіряних, три цегельних.

Важливою подією в економічному житті міста було створення в 1840 році механічних майстерень (пізніше переросли в потужний завод), будівництво в 1876 році залізниці з головною станцією – Бобринською, залізничних майстерень. Бобринські будують і відкривають у місті лікарню, школи, технічні класи, поштово-телеграфну контору, церкви. На початку ХХ століття в Смілі вже діяло 23 фабрики й заводи.

Події Першої світової війни, років революцій, а згодом й громадянської війни згубно вплинули на економіку та суспільне життя Сміли. Були зруйновані промислові підприємства та залізничний вузол. Місто неодноразово окупували австро-німецькі війська, війська Григор’єва й Денікіна. В січні 1920 року із приходом військ Червоної Армії остаточно встановлюється радянська влада. У 1921 році Сміла стає містом, через два роки адміністративним центром району, у 1926 році віднесено до категорії міста районного підпорядкування.

В березні 1940 року до річниці із дня народження Кобзаря, Бобринський залізничний район перейменовується в Шевченківський відділок, а головній станції присвоюється ім’я Тараса Шевченка.

1941 рік – Велика Вітчизняна війна. 4 серпня 116 стрілецька дивізія Червоної Армії під напором ворога змушена була залишити Смілу. Місто й район захопили ворожі війська. І знову розпочинається героїчна боротьба смілян проти поневолювачів. За роки війни на фронтах, у партизанських загонах і підпіллі віддали своє життя в ім’я Перемоги 1654 уродженці міста, із них пропало безвісті – 945. За період німецько-фашистської окупації у місті розстріляно і замучено біля 25 тисяч людей.

29 січня 1944 року місто звільнено військами 2-го Українського фронту, воїнами 373-ї Червонопрапорної Миргородської стрілецької дивізії.

Загальні збитки по місту та залізничному вузлу становили 307 млн. 659 тис.крб. Розпочалася відбудова міста в післявоєнні роки. Впродовж 1950-1980 років місто майже заново відродилося.

Місто Сміла, маючи славне минуле, багате на унікальні пам’ятки історії та культури: Римсько-католицький костьол 1818-1827рр., Покровська церква 1879-1880рр., виробничий корпус цукробурякового заводу 1848р., Петербурзьке управління ощадного банку 1859р., будівлі чоловічої (1909) та жіночої (1910р.) гімназій, технічних класів (1906р.).

Жаботин — Розташований за 20 км від районного центру та найближчої залізничної станції Кам'янка. На околицях Жаботину виявлено городище доби пізньої бронзи, досліджено кургани і поселення ранньоскіфських часів, на якому знайдено 7 жител і 2 культові споруди VII—VI ст. до н. е. Розкопане ранньослов'янське поселення зарубинецької культури.

Заснований Жаботин у кінці XVI — на початку XVII ст. на місці зруйнованого 1484 року Менглі-Гіреем міста Радивонового. Перша писемна згадка про Жаботин як містечко належить до 1643 року. На той час воно вважалося центром Жаботинського ключа Чигиринського староства. Польські магнати обкладали місцеве населення тяжкими податками, масами зганяли селян на будівництво навколишніх фортець і укріплень. Це викликало справедливе обурення і гнівний протест проти свавілля панів. Жителі Жаботина брали участь у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. З 1649 р. Жаботин — сотенне містечко Чигиринського полку.

Великих руйнувань містечко зазнало під час Чигиринських походів. 1679 року, коли виникла нова загроза нападу турецьких військ, частина жаботинців була переселена на лівий берег Дніпра. Незважаючи на це, життя в містечку швидко відроджується. Його мешканці брали участь у народному повстанні 1702—1704 рр. під керівництвом С. Палія і Самуся.

Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя, в т. ч. й до Жаботина, повернулися польські пани й відновили соціально-економічні і релігійні утиски. Грошовий і натуральний чинш, панщина та інші побори (шарварки, заорки, оборки, зажинки, обжинки тощо), які з кожним роком зростали, природно, викликали незадоволення жаботинців і вони зі зброєю в руках піднімалися на боротьбу проти своїх гнобителів. Так, під час гайдамацького повстання 1734 року на Правобережній Україні селяни Жаботинського ключа, очолені січовими козаками Степаном Чорним і Денисом Борщем, захопили замок, вбили Жаботинського адміністратора та забрали панського майна на шість тисяч злотих. 1765 року, щоб попередити виступ жаботинців на чолі з сотником Харком, генеральний регіментар польських військ на Україні викликав його в село Шамраївку, ніби для вияснення службових питань, і наказав таємно без суду й слідства стратити, а тіло закопати на стайні. Цей акт дикої сваволі польської шляхти ще більше посилив ненависть широких народних мас до гнобителів.

18 травня 1768 року до Жаботина прибули 450 польських конфедератів, які вчинили дику розправу над місцевим населенням. Вони протягом трьох днів ловили по лісах жаботинців, які там переховувалися, і убивали їх киями. Це була остання крапля, що переповнила чашу людського терпіння. Коли з Медведівки гайдамаки Максима Залізняка вирушили до Жаботина, його жителі на чолі з сотником Мартином Білугою приєдналися до повстанців. Жаботинський управитель з гарнізоном утік до Сміли. Захопивши Жаботинську фортецю, гайдамаки зруйнували будинки багатіїв, вбили губернатора і панів, що тут зібралися, забрали із замку всі гармати і вирушили на Смілу. 7 листопада 1768 року селяни Жаботина разом з козаками знову штурмували Жаботинську фортецю. Польська шляхта жорстоко розправилася з повстанцями. 27 листопада польське військо увірвалося до містечка, понад сто чоловік було вбито, 200 жителів захоплено в полон і по снігу роздягненими відправлено до Сміли. Після придушення повстання в селі розташувався на постій загін польських солдатів, їх утримання важким тягарем лягло на плечі селян. За проханням магнатів Любомирських 11 травня 1771 року Станіслав Август Понятовський видав Жаботину привілей, згідно з яким він відносився до категорії містечок, що прискорило тут розвиток ремесла і торгівлі. У кінці XVIII ст. Жаботин багато разів переходив від одного власника до іншого. Така купівля-продаж містечка негативно впливала на економічне становище населення.

З середини XIX ст. в економічному житті Жаботина настають помітні зміни. Наприкінці 50-х років побудовано цукровий і винокурний заводи, гуту та інші напівкустарні підприємства, що належали поміщикові. Тут працювали 2 водяні млини, сукновальня, свічкарня. Найманим робітникам власники платили по 5 крб. на місяць. 1861 року поміщик одержав від київського губернатора дозвіл на проведення щорічного ярмарку.

З розвитком промисловості поступово збільшується в містечку кількість мешканців за рахунок припливу сюди населення з інших місцевостей. Якщо 1790 року тут налічувалося 1697 чоловік, то 1864 уже було 3339. 1862 року Жаботин стає волосним центром Черкаського повіту.

За участь у польському повстанні 1863 року поміщик Фліорковський був засланий до Сибіру, а його маєток передали до казни.

В роки Другої світової війни жителі Жаботина не скорилися окупантам. Вони саботували всі заходи, ховали й переправляли продукти та худобу до партизанських загонів П. А. Дубового, А. С. Куценка, І. М. Боровикова, які діяли в той час у районі Чорного лісу та Холодного Яру. Влітку і восени 1943 року район села повністю контролювався партизанами. Під час відступу німці хотіли знищити Жаботин як партизанське село, але «народні месники» перешкодили намірам ворога. За їх допомогою 9 січня 1944 року Жаботин визволено від загарбників частинами 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту під командуванням генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова.

Мельники —розташоване вздовж Холодного Яру, по обидва боки річки Сріблянки (притока Тясьмину). Місця поблизу Мельників були заселені здавна. Тут виявлено поселення доби бронзи, городище та кургани ранньоскіфської пори. У районі городища в XI ст., до монголо-татарської навали, був споруджений відомий Мотронинський монастир, що водночас служив і фортецею. Ще й дотепер збереглися його оборонні вали. Пізніше монастир не раз руйнували завойовники. Навколишні жителі щоразу відбудовували його (останній раз у 1568 році).

У писемних джерелах Мельники вперше згадуються під 1629 роком. За народними переказами мешканці села ставили на річці Сріблянці водяні млини і мірошникували. Звідси й назва села — Мельники. Спершу воно належало до володінь Мотронинського монастиря. Спустошливі татарські наїзди, наступ магнатів на Придніпров'я не раз змушували мельниківців братися за зброю. В роки визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. вони входили до складу Медведівської сотні Чигиринського полку.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року Мельники відійшли до Польщі. Потім за «Вічним миром» — до т. зв. нейтральної землі, яка не підлягала заселенню. Та вже з 20 рр. XVIII ст. ця місцевість починає знову залюднюватися. На 1741 рік у 25 дворах села проживало 150 чоловік. Володів ним магнат Понятовський. Крім хліборобства та мірошництва, мешканці Мельників жили з гончарства та випалювання цегли. Поміщик нещадно визискував селян. До соціального долучався ще й релігійний гніт, який різко посилився в середині XVIII ст. Мотронинський монастир став одним із осередків боротьби проти унії. До Холодного Яру звідусіль сходилися невдоволені, знеможеш неволею. Вони поповнювали лави гайдамаків, їхній шлях пролягав через Мельники.

Звідси у 1768 році почало розпалюватися полум'я народного повстання — Коліївщини. Очолив його запорізький козак Максим Залізняк, послушник Мотронинського монастиря. Один з його сподвижників — Семен Неживий — до вступу в загін повстанців проживав у Мельниках.

Тут ще й зараз поширені перекази про «освячення ножів» гайдамаками в Мотронинському монастирі. А назви ярів в навколишньому лісі (Гайдамацький, Січ, Ратище, Склик) і прізвища жителів села (Холод, Атамась тощо) нагадують про героїчні події того часу. Тут (у с. Буди) стоїть тисячолітній дуб, відомий під назвою «дуб Залізняка». Стовбур цього патріарха має в обхваті на висоті грудей людини 8.65 м., а загальна маса деревини становить 37.5 куб. м.

Легенда свідчить, що під розлогою кроною цього дуба-патріарха збиралися повстанці на чолі з Северином Наливайком, відпочивали керівники повстань Богдан Хмельницький, Максим Залізняк та Павлюк. Саме під цим дубом давали гайдамаки клятву, не шкодуючи життя боротися з польським засиллям. Збиралися тут і воїни Холодноярської республіки.

Шість разів блискавки вражали дуб Залізняка. Вони розірвали його стовбур зверху донизу. Проте цей могутній велетень вартовий віків — весь в шрамах, ніби воїн-ветеран, що вижив, не схилився перед часом і стихією. Місцеві старожили кажуть, що пісня «Ой, чого ти, дубе, на яр похилився?» оспівує саме це дерево. В Холодному Яру, зокрема біля с. Мельники, до нашого часу збереглося чимало гіллястих дубів-ветеранів — «онуків» дуба Залізняка віком 300-500 років.

5 серпня 1941 року в село увірвалися загарбники. Вони розграбували хліб, худобу, майно, а приміщення клубу і школи перетворили на стайню.

Та мельниківці не скорилися. На території Холодного Яру діяли партизанські загони П. Дубового та І. Боровикова. Вони тримали зв'язок з Великою землею, приймали звідти літаки, зброю, літературу. А в самому селі 1943 року протягом кількох місяців перебувала партизанська рота. Над сільрадою гордо пломенів червоний прапор. В загонах народних месників боролися і мельниківці. Відомі своєю активною участю в партизанських діях С. П. Чучупака, Г. Л. Красота, В. Я. Вітько, В. І. Холод, та І. В. Чиж. Посиленню партизанського руху сприяв перехід через Буду (хутір, підпорядкований Мельникам) в березні 1943 року з'єднання партизанів під командуванням Героя Радянського Союзу М. І. Наумова.

Місцеві жителі активно допомагали холодноярським партизанам. Вони постачали їм харчі, одяг, взуття, медикаменти, здобували розвідувальні дані. За допомогу партизанам фашисти по-звірячому розправилися з жителями Буди. Хутір спіткала така ж доля, як і французьке село Орадур та чеське Лідіце. На світанку 18 червня 1943 року фашистські кати увірвалися на хутір і спалили його. Вони замордували і розстріляли 82 жителі, в т. ч. і Марію Проценко з немовлям, яке щойно народилося. Сховалися у ямі лише І. П. Канюка з дружиною та сестрою, П. Я. Богуславський. Втік з-під розстрілу О. П. Чиж. Вони й розповіли про Будинську трагедію. Та цим не завершується перелік злодіянь ворога на селі. Фашисти зруйнували будівлі Мотронинського монастиря, спалили 352 хати, розстріляли понад 300 чоловік і вивезли на каторгу до Німеччини 240 юнаків та дівчат. 8-9 січня 1944 року мельниківські партизани разом з частинами 373-ї механізованої стрілецької дивізії 52-ї армії визволили село. Понад 200 жителів села загинуло на фронтах війни. У братській могилі біля школи сплять вічним сном партизани і воїни Радянської Армії, що полягли у боях за визволення Мельників.

Медведівка —Розташована на правому березі річки Тясьмину, за 25 км від залізничної станції Фундукліївка. Недалеко від села виявлено поселення часів неоліту, періоду бронзи, а також ранньослов'янське поселення черняхівської культури. У першій половині XVI ст. територія, де згодом виникла Медведівка, була пустищем. Приплив населення до цієї місцевості був значним, а чигиринський та корсунський староста Ян Данилович «...для людей вільних, що у Чигирині вже не вміщалися..., вказав місце». Тут виникло поселення, яке староста назвав Данилоградом. Згодом йому було надане магдебурзьке право. Але назва «Данилоград» не прижилася. За поселенням закріпилася назва Медведиця (згодом Медведівка) — від річки Медведки і однойменного з нею урочища.

У 1649 році тут була створена козацька сотня. Медведівка стала сотенним містечком. Після визвольної війни 1648—1654 рр. Б. Хмельницький одержав її від царського уряду у власне користування.

За Андрусівським перемир'ям 1667 року та «Вічним миром» 1686 року Медведівка залишилася у складі Польщі. Сюди знову повернулася шляхта. Містечко не раз дощенту руйнували і грабували татари. Востаннє вони жорстоко сплюндрували його 1735 року.

1741 року в містечку мешкало 1300 чоловік. Крім рільництва, його жителі займалися ремеслами. Селяни Медведівки не раз виступали зі зброєю в руках проти гнобителів, поповнювали лави гайдамаків. В листопаді 1737 року польський каральний загін під містечком напав на гайдамаків (близько 200 чоловік), до яких підійшло ще 200 чоловік підмоги. Гайдамаки спершу погнали, а потім під Кам'янкою зовсім розгромили шляхту. В 1743 році загін повстанців спалив панський будинок в Медведівці. У скаргах до сейму та короля панство писало, що селяни не слухають поміщиків, тікають до «гультяїв», зокрема 1749 року згадувалось про поширення повстання і на містечко. Гайдамаки розгромили тут поміщицький маєток також у 1751 році.

Та найбільшим виступом народу проти поневолювачів була Коліївщина. Місцем активних дій повсталих став Холодний Яр, Мотронинський монастир і село Медведівка. Очолив повстання уродженець Медведівки запорізький козак Максим Залізняк. Гайдамаки очистили від шляхти й орендарів Чигиринське, Смілянське, Жаботинське і Черкаське староства і в червні того ж року рушили на Умань.

У Медведівці із загоном у 300 гайдамаків два тижні перебував один з ватажків, повстання — Семен Неживий. Багатьох повстанців з села Медведівки (підданих Російської держави) власті затаврували і заслали до Сибіру. Серед них опинився і Максим Залізняк. Довгий час серед медведівців ходили чутки, що він утік з в'язниці й брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова.

Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії в 1793 році Медведівка була включена до Чигиринського повіту. Повновладним господарем у ній став шляхтич Сабанський. Він збільшив панщину до 3 днів на тиждень, посилив утиски. Селяни в 1832 році подали київському генерал-губернатору скаргу на поміщика. Як і слід було сподіватися, на скаргу не зважили.

З 1836 року землі Медведівки перейшли у власність сенатора Фундуклея. На той час у селі було 80 дворів, у яких проживало 633 чоловіка.

На 1895 рік в селі налічувалось 360 дворів, де проживали 4458 жителів. Воно мало поштове відділення; тут діяло 15 вітряків. Населення в основному займалось хліборобством: сіяло жито, пшеницю. Селяни вирощували цукрові буряки для Осотянської цукроварні.»